Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Чого це ви, шановний? — здивовано поцікавився господар готелю.

— Якби на моїм шляху стрівся автор цього оголошення, я плюнув би йому просто в пику! — сказав довгоногий, спокійно відрізуючи новий окраєць тютюну від плитки. — Так йому і треба, дурному бевзеві, що від нього негри тікають. Маєш доброго невільника, то навіщо ж доводиш його до втечі? Такі оголошення — ганьба для Кентуккі, якщо когось цікавить моя думка.

— Згоден, — підтримав його господар.

— Я й сам тримаю негрів, сер, — вів своє довгоногий, — і часто їм кажу: «Хочете втікати — прошу, дорога вільна, я вас не розшукуватиму». Але ж не тікають! Хто добро на невідомість ризикне поміняти, га? Повірте, вони у мене на совість працюють. Скільки разів я їх посилав до Цинциннаті з табунами жеребців вартістю у п’ятсот доларів кожен, та вони щоразу поверталися назад і всі гроші до останнього долара привозили. І тут все ясно, як Божий день: якщо з негром поводитися, як із худобою, добра від нього сподіватися марно. А якщо ти до нього по-людськи, то він працюватиме, як порядна людина. — Свої слова дядько припечатав влучним плювком просто в камін.

— Ви абсолютно праві, друже, — сказав містер Уїлсон. — Я знаю мулата, якого розшукують. Він і справді непересічна особистість. Цей молодик шість років працював у мене на фабриці по виготовленню мішків і вважався найкращим майстром, сер. Здібний! Він винайшов машину для обробки конопель, і такими вже успішно користуються на інших фабриках. А його господар присвоїв собі патент…

— Певно, наживається на тому патенті будь здоров, — перебив його співрозмовник. — А своєму рабу, паршивець, ліпить тавро на праву руку! Якби моя воля, я б такого сам затаврував! Хай би ходив із такою прикрасою!

— Просто ці розумні та грамотні негри — нахабний народ, тому їх і таврують, — втрутився у їхню розмову грубуватий на вид чолов’яга, який сидів у протилежному куті кімнати. — Поводилися б тихенько, то нічого б такого не сталося.

— А я хочу сказати, що Господь створив їх людьми, і перетворювати їх на худобу ніхто не має морального права, — твердо заявив довгоногий захисник прав негрів.

— Мудрий негр для господаря — зайвий головний біль, — гнув свою лінію той, не звернувши ніякої уваги на презирливий тон співрозмовника. — Адже свій талант і здібності вони використовують для того, аби обманювати своїх господарів. Мав я колись таких мудрагелів, але я теж не ногою сякаюся: пометикував та й продав їх на Південь — все одно втекли б.

— Таким, як ви, треба звернутися до Господа Бога з проханням, щоб він створив для вас таких негрів, у яких би душі не було зовсім, — їдко мовив довгоногий.

На цьому їхня розмова перервалася, бо до готелю під’їхав чепурний двомісний екіпаж з кучером-негром, який привіз елегантно вбраного джентльмена.

А оскільки зівакам, які пересиджували у готелі негоду, було робити нічого, то вони просто поїдали очима новоприбулого. Він був не такий, як вони усі, і це ще більше розпалило їхній інтерес до цієї персони.

То був і справді видний чоловік: високий, стрункий, зі смагляво-оливковою шкірою, виразними карими очима, тонким носом з горбинкою, кучерявим чорним волоссям, красиво окресленими губами — все це робило його схожим на іспанця. Він спокійно увійшов до холу, кивком указав слузі, куди поставити його речі і, підійшовши до стійки, відрекомендувався:

— Генрі Батлер із Оклендса, округ Шелбі.

Потім повернувся і швидко прочитав оголошення на стіні.

— Джиме, — звернувся він до свого слуги, — Пам’ятаєш того молодика з Бернану? Начебто він за описом.

— Точно, пане, — відповів Джим. — Тільки не впевнений щодо тавра.

— Та я його руки не роздивлявся. — чоловік позіхнув і, звернувшись до господаря готелю, зажадав виділити йому окрему кімнату. — Мені треба написати декілька листів, — пояснив він.

Господар був надзвичайно уважний до своїх клієнтів. За одним його поглядом семеро негрів різного віку та обох статей, мов зграйка куріпок, метнулися сходами нагору, штовхаючись, падаючи і наступаючи одне одному на ноги — всі квапилися догодити новому постояльцеві, поки той невимушено сів на стільця і завів розмову з тим, хто сусідив із ним за столиком.

З того моменту, як незнайомець увійшов до холу, фабрикант містер Уїлсон уважно, можна навіть сказати, занадто пильно придивлявся до нього. Йому здавалося, що він раніше десь бачив цю людину — але коли, за яких обставин? Щоразу, коли незнайомець починав говорити, усміхався, змінював положення тіла, містер Уїлсон реагував на це косим поглядом, проте «знайомий незнайомець» поводився так байдуже і холодно, що старий мимоволі відвертався. Нарешті фабрикант упізнав його, і тепер дивився не лише з цікавістю, але й подивом, ба навіть жахом. На цей погляд незнайомець відгукнувся. Він устав зі свого місця і підійшов до фабриканта:

— Містер Уїлсон, якщо не помиляюся? — звернувся він до здивованого чоловіка і тицьнув йому для привітання долоню. — Прошу вибачення, я вас не одразу впізнав. Гадаю, ви мене пам’ятаєте… Нагадаю: Батлер із Оклендса, округ Шелбі.

— Звичайно… Звичайно, пригадую, — залепетав містер Уїлсон, мов зачарований.

До них підійшов хлопчик-негр і повідомив, що кімната для пана готова.

— Джиме, подбай про речі, — мимоходом кинув молодий джентльмен слузі, а до містера Уїлсон сказав: — Мені треба обговорити з вами одну справу. Якщо вам не важко, пройдімо до моєї кімнати.

Містер Уїлсон мовчки пішов за ним. Вони піднялися сходами на другий поверх приміщення й увійшли до просторої кімнати, де досі із кута в кут гасали слуги, завершуючи прибирання. У каміні вже потріскували дрова.

Коли ж вони нарешті залишилися наодинці, молодий джентльмен спокійно зачинив двері, поклав ключ до кишені, повернувся до містера Уїлсона, невимушено схрестив руки на грудях і подивився йому просто у вічі.

— Джордж! — вигукнув той.

— Так, Джордж, — відповів джентльмен, ледь помітно усміхаючись кутиками вуст.

— Та невже це ти?!

— Я добряче замаскувався, — сміючись, сказав Джордж. — Настоянка з горіхового лушпиння надала моїй шкірі аристократично-смаглявого відтінку, волосся я пофарбував. Як бачите, я абсолютно не схожий та того, кого розшукують.

— Джордже! Ти граєшся з вогнем! Покинь, доки не пізно, послухайся моєї поради…

— Я знаю, що роблю, і готовий ризикувати, — гордо мовив раб-утікач.

Читачеві буде цікаво дізнатися, що по батьковій лінії Джордж був білим. Його мати — одна з тих нещасних, кого губить врода. Вона стала жертвою дикої пристрасті свого господаря, результатом якої стали народжені від нього діти, яким було долею визначено рости безбатченками. Але від батьківського роду, який вважався дуже знатним у Кентуккі, Джордж унаслідував зовнішність європейця