Читати книгу - "На запах м’яса"

Якби ж він спитав про ковбаси, технологічні вимоги до чоризо і ломо, що вони в Майки від зубів відскакували, про вміст консервантів і терміни зберігання…

– Я… народилася на морі, – почала ламаною англійською. – Мама вийшла заміж… За старого чоловіка. Тому я живу в гуртожитку…

Замовкла, зиркнула на парубка.

– Думаю, для нашої компанії неважливо, де я народилася. Краще, я розповім про дотримання технології виготовлення сирокопчених ковбас.

– Ні, – сказав «англієць».

Майка насупилася.

– Отже. Ви живете в гуртожитку, – спокійно мовив. – Це я зрозумів. Продовжуйте.

– Дотримання технології виробництва іспанських ковбас компанія «Гібралтар» підтверджує сертифікатом відповідності, який є гарантією якості продукції… – заболобонила Майка англійською.

– Припиніть!

Майка замовкла, увіп’ялася в парубка сірими очима.

– Про себе розповідайте! – Йому уривався терпець. Він сидів тут четвертий день поспіль, кожен другий із тих, хто входив сюди, кривдив його слух поганою англійською й потім настирливо просив врахувати вік, досвід чи стать.

Майка схлипнула подумки.

– Дотримання технології виробництва іспанських ковбас компанія «Гібралтар» підтверджує сертифікатом відповідності…

– Досить!

– …який є гарантією високої якості продукції. Сертифікат містить інформацію не тільки про склад продукції…

– Е! Пані! Що відбувається?!

– …але і про виробника, який… – Майка замовкла.

Парубок жбурнув на стіл кулькову ручку, підхопився, підійшов до вікна – стояв до Майки спиною, кинув, не обертаючись:

– Розповідайте про себе. Останній шанс.

Майка почервоніла до скронь. Шанс?! Як же часто вона чує це магічне слово – «шанс». Скільки зусиль докладає заради того, щоби втримати свій шанс, а цей зухвалий, зарозумілий…

– Ти – мій останній шанс чи що?! – щирою українською. – А не облізеш?!

Він вухам не повірив – озирнувся рвучко. Роздивлявся дівчину обурено. Майка підвелася, зиркнула на «англійця».

– І тільки посмій мене «завалити»! – відрубала. Додала чемно: – До побачення.

Усі довгі десять днів, поки співробітники «Гібралтару» очікували результатів переатестації, за наслідками якої одні сподівалися на підвищення, інші побоювалися звільнення, Майка мордувала себе безжально. «От не міняюся! Нічого не навчилася! – бідкалася. – Ідіотка! Якого я нариваюся знову?! Мало мені Стелли? Мало того, що Руся образилася? Тільки потрапила в пристойне місце, тільки заробляти почала, тільки людиною себе відчула – і тут накосячила! Ну, якого біса я того «англійця» дратувала?… Чому просто не виконала те, що вимагав? Я прибацана! Знову туалети драятиму!»

– Народе! Сьогодні Чертог керівників напрямів після обіду збирає! – До кабінету зазирнула трафік-менеджер Люба. – Увечері в холі вивісять списки тих, хто пройшов переатестацію.

– А що буде з тими, хто не пройшов? – пополотніла Майка.

– Обіцяють персональний розбір польоту з персональними висновками, – повідомила обізнана Люба.

Під вечір, коли керівники напрямів ще засідали в кабінеті Чертога, пересічний офісний контингент юрбився в холі навколо вивішених списків, і годі було до них пробитися – охочих набігло до біса. Майка не пішла в хол: і нащо їй на те ганьбисько дивитися? Сиділа за столом, зосереджено вбивала в комп’ютерну базу номери сертифікатів нової партії ковбас.

До кабінету ввійшов Ігор, усміхнувся Майці сумно.

– Не пройшов? – спитала.

– Пройшов, – відповів, ніби вибачився. – А от ти…

Майка ледь сльози втримала. Махнула рукою, мовляв, ну що ж… Ігор присів на край Майчиного стола, торкнувся її плеча.

– Ну, все нормально. Не переймайся…

Майка зціпила вуста, щоби не розревтися, закивала: добре, добре…

– Не бачу сенсу сумувати, – вів Ігор. – Життя на цьому не закінчується. В Україні є чимало оптових продовольчих компаній, які залюбки візьмуть тебе на роботу, якщо, звичайно, тебе відпустить «Гібралтар», бо ти… теж пройшла.

– Що?! – Майка підвела на хлопця мокрі очі: сидів, усміхався іронічно. – Росов! Я тебе… вб’ю!

– А я… здається, закохався в тебе, Елізо, – сказав Росов.

Успішну переатестацію відзначали того ж вечора. Удвох.

Майка терпляче витримала навалу колег, що вони повернулися з холу, заходилися збиратися додому – схвильовано обговорювали день завтрашній, коли керівництво почне кадрові чистки, тому ніхто не звертав уваги на Майку, що вона знай вбивала в комп номери сертифікатів, намагалася не кидати на Ігоря полохливі погляди, хоч то було в принципі неможливо: стіл його розташовувався в іншому кінці просторого кабінету, відгороджений від інших стелажем із документами. Серце торохтіло: «Куди запросить? До ресторану? Кав’ярні? У театр, не дай Боже? А де ще в Києві можна відзначити несподівану радість? Якщо скаже: “Прошу до мене”, – не піду… Не готова… Щоби прямо сьогодні…» – затялася.

Рівно о шостій Ігор закинув сумку на плече, усміхнувся Майці іронічно, подав руку.

– Ходімо…

Пішла, як та коза на мотузці. І не запитала: «А ми куди?…»

Порожній коридор офісу. Ліфт. Росов натискає на кнопку, і тільки тепер Майка усвідомлює: ліфт суне вгору…

– Куди ми?

– Екстрим. – У кабінці ліфта Росов не намагається одразу обійняти Майку, притулився до стіни, дивиться на неї, ніби намагається розгадати.

Майка ловить себе на думці, що вона таки Еліза… Росов, звичайно, не Хіггінс, але всі вони вкупі – колеги, Ігор у тому числі, стосунки в «Гібралтарі», норми і правила, що тут заведені, і є тим Хіггінсом, якого вона пнеться бути… вартою.

Ліфт зупиняється на останньому, шістнадцятому поверсі офісного центру. Росов подає Майці руку:

– Сміливіше, Елізо…

Темний коридор технічного поверху, металеві сходи наверх. Росов відчиняє двері, що ведуть на дах. Крок – і навколо Майки розстеляється безкінечна ковдра сяючих вогнів вечірнього міста, настільки щільна, що хочеться впасти просто на те сяйво. А вона збиралася в банальний ресторан…

– Кльово…

– Так. – Ігор не відпускає Майчиної руки, веде дахом до невеличкої будки посеред антен, біля якої стоїть білий пластиковий столик, такі ж білі пластикові крісла. – Тепер і ти матимеш доступ до цього втаємниченого місця.

– Воно для обраних?

– Безумовно. – Росов всаджує Майку в крісло, дістає із сумки пляшку шампанського, бокали. – На чолі обраних – дід Арсеній зі служби охорони, що відповідає за технічний стан даху. Тільки з ним можна домовитися про ключі.

Росов не поспішає. Жодним зайвим рухом не псує дива – п’ють шампанське, болобонять про все на світі, сміються з власних страхів, а коли слова раптом закінчуються, напружена тиша не розсідається на столі поміж хлопцем і дівчиною: до даху долинає гамір вечірнього міста, хвилюються свічки теплих вогнів, серпневий вітер не несе і згадки про близьку осінь. І тільки коли шампанське закінчується, нічна прохолода прилипає до тіла, а Майці вже відчайдушно хочеться до вбиральні, Ігор каже:

– Ну, сьогодні дозволиш, щоби я проводив тебе?

Майка згадує обшарпаний гуртожиток, сувору комендантшу, якій щоразу доводиться довго пояснювати, якого біса ти припхалася пізніше двадцять третьої…

– Ні… – шепоче-вибачається.

Спускаються сходами технічного