Читати книгу - "На запах м’яса"

– То поп-корн на тебе не брати?! – усміхнувся Росов.

Майка розгубилася ще більше. І ляпнула б: «Дякую. Не треба», – та навколо щасливчика вже жартували колеги: «Якби у 3D, то і “Кока-кола” б згодилася, краще квіти купи Яковлевій. І Маковецькому».

Майка спостерігала за Елізою і Хіггінсом, на сусідньому кріслі сидів Ігор, та дівчина хвилювалася не від того, що інколи його лікоть торкався її руки, – усі думки невідомо чому зосередилися на лляному костюмі і неоковирній англійській, іспит із якої не за горами. Не дай Боже, провалиться! Аби час планувала ретельно – впоралася б, а вона – по театрах. Нащо? Дивитися, як дурна квіткарка пнеться стати леді? Скоріше б кінець.

Врешті спалахнуло світло, зал вибухнув аплодисментами. Крізь збуджений духовними наїдками натовп Ігор прокладав Майці шлях до свіжого повітря, кинув іронічно й тихо, та вона розчула:

– Пнешся в леді, Елізо?…

Майка відчула на щоці слід зухвалого ляпасу.

– Козел… – прошепотіла.

Він почервонів до скронь, зупинився прямо в натовпі.

– Майє… Щось сказала?

– Ні. А ти?

«Ні», – мотильнув головою і скільки потім не вмовляв: «Давай проведу», – не погодилася. Плела: «Справи в центрі, перетнутися з друзями…» І тільки коли дісталася гуртожитку, зачинилася в кімнаті, впала на ліжко, повторила затято:

– Козел! За кого ти себе маєш?!

Культурний похід не минувся – перебрала шмотки, згадуючи одяг, у якому до пафосного «Гібралтару» збігаються колежанки, півночі пиляла нігті на руках, потім згадала, що й на ногах ростуть. Оббігала поверх у пошуках лаку для нігтів, не знайшла – напівпорожній влітку гуртожиток відпочивав від гамірних житців – посунула на четвертий, перестріла Коробова і, хоч у нього точно не завалявся лак для нігтів, зупинилася, запитала для годиться:

– Чого в Києві, Коробов?

– Батьки квартиру мені купили. На Борщагівці. Завтра зранку речі перевозитиму.

– А-а-а… Ну, кльово. Вітаю.

– Майє… – Коробов заступив Майці шлях, дивився на неї збентежено. – Може, ми знову…

– Знайдеш мені зараз лак для нігтів, подумаю, – віджартувалася, та за десять хвилин Коробов постукав до Майчиної кімнати, поставив на стіл напівпрозорий рожевий лак для нігтів, мовчав, наче наступний хід Майчин.

– Я одразу повинна відповідь дати? – психонула. – Можна я подумаю?

– Можна, – сказав Коробов. – Та хочу, щоби ти знала… Відтоді, як ми з тобою тоді… Я більше ні з ким. Ти – не така, як усі.

Майка знітилася, відвела очі.

– Чуєш, Коробов… Спитати хотіла. Коли ми тоді з тобою… – видушувала кожне слово. – Кров була?

– Ні…

– Брешеш!

– Не було крові… Не хвилюйся, мені однаково, що в тебе хтось був… До мене… Мені тільки ти потрібна…

Майка не чула – сто питань. Чого ж крові не було? Може, вона якась геть неповноцінна?

– Ти… йди. Добре? – попросила Коробова.

Лак для нігтів так і не відкрила. Та наступного ранку з’явилася в офісі «Гібралтару» іншою, хоч і лляний костюмчик усе той же, і босоніжки. Насторожено придивлялася до колег, наче намагалася зрозуміти: її тут усі зневажають? Чи тільки Ігор Росов?…

Він першим не витримав. Підсів до Майчиного столу під час обідньої перерви, коли колеги потяглися до найближчої кав’ярні.

– Ну, не ображайся, – запропонував примирливо. – Усе, що я хотів сказати… Що ти розвиваєшся. Розумієш?

– Усе, що я хотіла тобі сказати… я сказала, – відповіла Майка.

– Ого, які ми вразливі! А чого ти очікувала? Я, до речі, витримав конкурс і півроку був на випробувальному терміні, перш ніж мене зарахували до штату. А ти…

– Не справляюся?

– Навпаки. Спочатку всі обговорювали твою… таку дивну появу. Ну, ясно… Якщо Чертог сказав, будемо з нею няньчитися. А ти – ну, нормально! Уже самостійно працюєш. Англійська… То важливо. Поважаю. І водійські права згодяться.

– Дякую, – усміхнулася Майка. – А я подумала: мене ніхто не любить.

– Якщо тебе любить Чертог, як ми можемо тебе не любити?! – іронічно відповів Ігор.

Майка смикнулася, він розсміявся, ухопив її за руки.

– Ясно! Жартів не розумієш! Хоч Миколі Миколайовичу не пожалієшся, бо ще звільнить мене?

– Я ніколи нічого не переповідаю Миколі Миколайовичу.

– А ти з ним… давно знайома? – І не приховував, як хотів би врешті зрозуміти, що саме пов’язує Майку з могутнім шефом.

– Ні… – відповіла, увіп’ялася в хлопця поглядом. – Жадаєш подробиць?

– Я пас! Вибач. – Відчепився, пішов.

І все потроху стало на свої місця: доброзичливість колег видавалася цілком щирою, стосунки з Ігорем стали направду дружніми, а зарплатня в чотири тисячі гривень після іспиту з англійської мала вирости до майже п’яти. І що те море в порівнянні з іспанськими ковбасами, які без Майки ніяк би не втрапили на столи пересічних українців?…

Наприкінці серпня грянув грім. Майка вперто продовжувала готуватися до іспиту, коли керівництво компанії несподівано для всіх оголосило поголовну переатестацію співробітників. Саме з англійської. Народ заметушився. Господи, за що?! Чому не попередили?! Невже звільнять, як не здамо?! Ми ж не готувалися! А який рівень треба мати?…

– Ти знала? – спитав Ігор.

– Ні…

– А готувалася…

– Я ж Еліза, – відповіла Майка, та страхів не поменшало. Хвилювалася разом з усіма: як не здам, що тоді?… Наперед знала – до Чертога не піде. Жодного разу не перетиналися за три місяці роботи в компанії.

Микола Миколайович Чертог, певно, був дуже розумним хазяїном, бо викладачі внутрішніх курсів компанії не потрапили до числа тих, хто приймав переатестацію. Спеціально для цієї мети в офіс «Гібралтару» прибуло п’ятеро спеціалістів із шанованого бюро перекладів – незамилене око, незалежна думка: нікого не знають особисто, не зацікавлені ні в чому, окрім власної репутації. На одному з поверхів будівлі вивільнили п’ять кімнат – і почалося. Щодня з ранку до вечора до кімнат тягнулися вервечки співробітників, контактували з вимогливими екзаменаторами протягом години, виходили без упевненості в завтрашньому дні, бо – хто це придумав?! – одразу не дізнавалися результатів.

– Розпорядження Миколи Миколайовича! – оголосив начальник HR-відділу. – З результатами переатестації спочатку ознайомиться керівництво для прийняття відповідних рішень, потім – усі охочі.

На четвертий, завершальний день екзекуції настала Майчина черга – увійшла до просторого кабінету, як до розстрільної камери, сіла за стіл навпроти парубка років двадцяти семи. Геть не схожий на суворого суддю: джинси, футболка, русяве коротко стрижене волосся, сережка у вусі. Аби не впевнений погляд, майже фізично відчутний шарм і холодна відстороненість, на студента-старшокурсника скинувся б. Крутив у руках кулькову ручку, серйозно вивчав розкладені перед ним папери, та Майці здалося – очі в «англійця» глузливо-нахабні.

– Майя… Гілка, – відрекомендувалася.

Парубок знайшов Майчине прізвище в довгому списку.

– Менеджер відділу сертифікації? – відкинувся на спинку крісла, кивнув. – Розкажіть про себе для