Читати книгу - "Місто біля моря"

— Будь ласка, панночко, — і простяг Галі квиток.

— Зачекай, Кушнір, — сказав Микита і запитав — Хто за те, щоб звільнити Тиктора від цього документа?

Усі піднесли руки. І тоді Яшко Тиктор, здається, побачив, що зайшов занадто далеко.

— Подивимося ще, що збори скажуть, — сказав він з ледь помітною надією у голосі.

— Звичайно! Подивимось, що ще збори скажуть, — повторив Коломієць слова Яшка і оголосив: — Переходимо до другого питання.

Яшко шумливо зіскочив з верстата і, поправляючи кожанку, обтрушуючи стружки, пішов до виходу.

— Куди ж ти, Тиктор? Обговорюємо твою заяву, — спинив Яшка Коломієць.

— Без мене обійдетесь. Що вже там заявляти! Все одно не повірите. — І Тиктор знизав плечима.

— Ти можеш лишатися на бюро під час розгляду твоєї заяви, — сказав Микита.

— Дякую красненько! Піду краще погуляю: весна надворі! — сказав Тиктор, намагаючись вдати з себе веселого, і вийшов із слюсарні.

Видно, для того щоб ми не подумали, що він злякався, Яшко, проходячи повз токарні верстати і гупаючи чобітьми, заспівав:

Шумить нічний Марсель

У «Трьох бродяг» — в кублі…

Ми почекали, поки за ним з грюкотом зачинилися вихідні двері, і тоді, зітхнувши, Микита подивився на всіх нас і гірко сказав:

— Так… Переходимо до другого питання.

А «питання» і не було, коли вийшов Яшко! Ніхто не захотів підтримати його обвинувачення проти мене.

Після засідання я відкликав набік Коломійця і запитав:

— Скажи, Микито, чому ти приховував від мене цю заяву? Адже я так мучився… Нервував…

— Я приховував від тебе? Ти дуже помиляєшся.

— Так, звичайно! Адже ти нічого мені не говорив.

— А навіщо передчасно всякі дурниці говорити! Я не хотів даремно псувати тобі нерви. Зрозумій ти: цією заявою Тиктор показав своє обличчя. І я приберігав її, щоб усі хлопці зрозуміли, до чого докотився цей Тиктор. Буває ж так: батько — пролетар, залізничник, а от хлопця затягло дрібнобуржуазне оточення в нашому місті…

Шукаємо карту

Гарне наше місто, особливо повесні, коли зацвітають верби на Старому бульварі і древні, замшілі стіни Старої фортеці, кам’яні міські ворота, сторожові вежі, що притулились до скель вздовж берегів річки, вкриваються зеленню і квітами! З будь-якої щілини пробивається до сонця молода поросль, на кожному баштовому карнизі, куди вітер намів за багато сот років немало земляного пилу, розцвітає суріпка, ніжна мохната кульбаба гойдається» на тоненьких пустотілих трубочках, в’ється де-не-де по стрімких стінах, впиваючись корінням у кожну щілинку, димчастий, з листям жорстким і наче неживим, чіпкий, злий плющ, навіть поверх зубчастих баштових коронок росте м’яка, соковита трава, і ніхто не рве, не косить її там, хіба бродяча коза забереться на карниз вежі на фортечній стіні і прогулюється там над урвищем, пощипуючи зелень, а важке вим’я, налите пахучим молоком, б’є її по ногах.

Пройдеш через кам’яні ворота Старого міста, хоч день і сонячний, але холодний вітер проймає наскрізь. Оглянешся — і бачиш, як високо до неба здіймаються стрімкі стіни семиповерхової вежі Стефана Баторія, збудованої за наказом польського короля, — похмурими вони здаються, особливо з тіньового боку. Нічого вже, думається, не виросте тут; так ні — он десь на виступі четвертого поверху зеленіє чудом вирослий кущик чи то колючого терну, чи то глоду, і, погойдуючись на його гіллі, дзвінко співають над містом дві вільшанки.

Повесні над берегами річки, ще вологої від весняної повені, першими цвітуть козячі верби. Їх золотаві запашні сережки з’являються на гіллі значно раніш, аніж липкі бруньки викинуть перші блискучі листки. І коли вже верба відцвітає, приємно буває вдень піти на Старий бульвар і послухати там, як потріскують шишки на півголих вітах голчастих сосен.

Блукаєш алеями Старого бульвару і тільки й чуєш то там, то тут ніжне, ледь чутне тріскотіння, наче білка хвостата скребеться десь на самій маківці по стовбуру, і раптом мигне перед очима коричнева шишка, упаде з гілки, підстрибне раз-другий на гравієвій стежці і закотиться в молоду ще траву. Раз у раз теплий вітер зносить з голчастих сосен цілі хмари жовтого пилку.

А набридло тобі ходити під соснами — сядеш на лавку і бачиш: жовті лужки квітів на бастіонах фортеці, яскраві плями запашної суріпки вкривають поранені турецькими ядрами стіни круглих бойових веж, які витримали облогу «наїзників» з Константинополя, а біля в’їзду на міст наче хтось розстелив сушити на бар’єрчику строкаті прапори. Але це не прапори: це селянки з Приворіття вийшли продавати квіти городянам. У кошиках у них повно букетів червоних, білих, жовтих, блідо-рожевих тюльпанів; перев’язані мотузочками, мокнуть у ганчірках пучки білих конвалій. Давно вже простяглись на могильних плитах старовинного кладовища молоді стеблини блискучого барвінку — «могильниці», зазеленіли вже городи перед хатами на передмісті Підзамчого і перші, ніжні ще вусики квасолі, запашного горошку, бузкової повитиці зачепились за паркани, щоб у червні виглянути вже на вулицю.

Сумно думати, що в отаку весняну пору нам доведеться залишити рідне місто.

З Харкова не було ніякої відповіді.

Іноді вночі я прокидався і, бачачи, як у гуртожиток крізь відчинені вікна пробивається місячне світло, прислухаючись до рівного хропіння сусідів, 8 острахом думав про день випуску.

Харків мовчав.

Часом мені здавалося, що я зовсім там і не був, що я не бачив генерального секретаря Центрального Комітету в його кабінеті на вулиці Карла Лібкнехта, а тільки розглядав його портрет у журналі «Всесвіт».

Одне моє горе розвіялось уже того вечора, коли Микита провадив засідання бюро. Який я був неправий, гадаючи, що Коломієць може думати про мене погано і замишляє щось недобре проти мене! Прочитавши тоді на бюро заяву Тиктора, Микита сказав привселюдно:

— Ось тут Тиктор пише: «Зважаючи на те, що Васижь Манджура допоміг утекти контрреволюціонеру Печериці, я, як свідомий робітничий підліток, вважаю, що Манджуру за це неодмінно треба виключити а Комуністичної Спілки Молоді». Я думаю, хлопці, що ви розумієте, яка ціна цим обвинуваченням? Манджура випустив Печерицю не тому, що навмисно хотів його випустити, Манджура зробив промах тому, що. не знав, що це за тип Печериця, з якої причини виїздить він з міста. Не знаю, як ви, але особисто я ділком довіряю Манджурі.

А через два дні на відкритих комсомольських зборах Микита говорив:

— Манджура виконав свій обов’язок: він поїхав у Харків і домігся того, що ви, закінчивши фабзавуч, поїдете на заводи…

Тиктор похмуро гукнув з місця:.

— Це ще велике питання — чи домігся!.. Він базікає, а ви йому вірите…

— Так, ми віримо йому, — заглушуючи буркотіння Тиктора, крикнув Микита, — а