read-books.club » Детективи » Гра у відрізаний палець 📚 - Українською

Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

237
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Гра у відрізаний палець" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: Детективи / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 113
Перейти на сторінку:
Але промовчав.

Згадав, що він тут не слідчий, а син генерала Борсюка, у якого викрали машину.

Вже на виході з цього закладу з касетою в кишені піджака Віктор запитав прапорщика, чому в «студії» така допотопна апаратура.

– Скажіть спасибі, що хоч така є. Нову просили, але, виявляється, нова вже десь є. А нам, військовим, нову не виділено. З новою ж можна всі ці мобільні телефони ловити, закриті частоти, по яких «одна звезда с другою говорит».

31

У той дощовий день Сергій Сахно хоч трохи, але погамував тривожну цікавість Ніка. У дитинстві він, виявляється, уже був «двомовним» і дружив тільки з глухонімими дітьми друзів своїх батьків. Батько його працював у якійсь «поштовій скриньці», у відділі, де працювали тільки глухонімі – їм батьківщина довіряла найсекретнішу роботу. Вони ж бо не проговоряться! Потім його батьків переконали віддати сина в інтернат, затим у військове училище, куди, звичайно, глухонімих не приймають. Там він уперше здружився з такими ж звичайними, як і всі. Але в курсантській дружбі відчувалася певна невизначеність, яка просто не могла виникнути в його колишніх стосунках із глухонімими однолітками. Глухонімі як друзі здавалися йому набагато надійнішими за тих, що говорять. В училищі щомісяця курсанти влаштовували «розбірки», намагаючись з’ясувати: хто вже укотре на когось «настукав» начальству. Глухонімі не «стукали» б. Навіть через перекладача. У них зовсім інший характер, інший підхід. Вони – закритий клуб, у якому своїх чужим не продають, навіть якщо хто чимось когось і дістав. Із найяскравіших спогадів Сахно поділився за пляшкою червоного одним епізодом – бійкою двох глухонімих у дитинстві. Ця тиха і жорстока бійка запам’яталася йому на все життя. Правило було – битися, поки супротивник не впаде спиною на землю. Неписане це правило немов було частиною чогось природженого. Глухонімі хлопчаки тільки так і бились. Але зазвичай без жорстокості. У той раз ніхто з двох падати не хотів. Билися серед дерев у саду і щоразу хапалися руками за стовбури, щоб не впасти. Коли один усе-таки впав, другий – просто сів на траву. Обом довелося йти до лікаря – так вони один одного змолотили. А причина абсолютно типова – билися через дівчинку. Вона теж стояла поряд. Її не запитували, хто з двох їй більше подобається. Без неї вирішили: з нею залишиться переможець. Просто-таки поєдинок з часів Римської імперії.

Увечері зголоднілий Нік спустився в ресторан, залишивши Сахна в номері.

Узяв у нічного готельного старого сардельку і келих пива. Сів у напівтемному ресторані. Огледівся. Цього вечора відвідувачів було більше – п’ятеро. Але ж і не пізно ще було – початок десятої.

Коли повернувся, Сахно лежав на своєму ліжку й дивився каламутним поглядом у стелю. В повітрі кімнати витав якийсь знайомий запах із минулого. Але хоч як Нік принюхувався, але згадати, що це за запах, не міг.

– Може, принести тобі сардельку? – запитав він Сергія.

Той спробував повернути голову у бік Ніка, але, видно, не вистачило сил.

Очі його були широко розплющені, наче він здивувався, побачивши щось незвичайне.

Нік іще раз принюхався. Проступила з таджицького туману якась галаслива картинка. «Базар», – згадав Нік. І ніби просунувся у пам’яті вздовж мальовничих рядів базару, постійно наштовхуючись на цей запах.

«Гашиш!»

Підійшов до Сахна. Подивився в його очі, розплющені, але невидющі. Здивувався, подумавши, що таджиків гашиш так не вирубував із дійсності. Може, це гашиш плюс червоне вино?…

Відчинив вікно і впустив у кімнату сире прохолодне повітря. Дощ уже перестав.

Сів на ліжко. Знову відчув якусь невизначеність.

«Невже, – подумав він, – Іван Львович не знав, що Сахно – наркоман і алкоголік? Непогане поєднання для “відповідального закордонного відрядження”!»

Згадав про піґулки в кишені джинсівки. Піґулки, щоб «заспокоїти» Сахна, якщо він стане некерованим? Так твердив полковник.

Невизначеність зникла, і Нік зрозумів, щó має статися. Адже за допомогою Сахна вже когось прибрали, і Нік це бачив, сидячи всередині мікроавтобуса з моніторами. Просто полковник вирішив, що Сахна можна використати ще раз, а потім дати йому руками Ніка кілька пігулок. Хоч що б там планувалося для них, але тепер було чітко зрозуміло, що доведеться когось прибрати, і це зробить Сахно. Адже йому це легко, він – некерований наркоман. А потім доведеться прибирати його…

Ці роздуми занепокоїли Ніка. Він подумав, якою людиною після всього цього він повернеться до Києва? Що в нім зламається? Що зміниться?

Обірвав свої роздуми, знову підійшов до вікна. Захотілося випити, але вина більше не було.

Нік знову спустився в ресторан. Узяв пива.

Уранці в двері номера постукали.

Нік відчинив.

Увійшов чоловік років сорока п’яти. Худий, гостроносий. Прямий проділ у русявому волоссі. Костюмчик якийсь фермерський, сірий, багато разів праний. Схоже на піджак чи куртку.

– Гер Ценський? – запитав він, дивлячись на Ніка.

– Так.

Гість кинув погляд на сплячого Сахна. Зиркнув на Ценського.

– Ходімте вниз, вип’ємо кави.

Поки спускалися по сходах, гість одрекомендувався. Звали його Вільгельм Хайнц.

– Запам’ятати легко, – сказав він. – Як консерви. Гер Хайнц.

Десять років тому він переїхав сюди з Казахстану з російською дружиною, яка вже тут вивчила німецьку і пішла від нього до німецького аптекаря.

Ця коротка історія викликала у Ніка довіру і співчуття до гера Хайнца.

У ресторані снідали декілька відвідувачів.

– Я гадаю, ніхто не образиться, якщо я поснідаю тут замість вашого приятеля? – сказав гість, усміхнувшись тонкогубо.

Вже улаштувавшись за столиком біля вікна, за яким похмуро накрапав дощ, гер Хайнц утупився своїми світлими сірими очима в Ніка.

– Ви вже освоїлися тут? – запитав він.

– Так, – відповів Нік.

– А приятель як?

– Нормально. Ніяких проблем.

Хайнц зробив собі бутерброд із шинкою, кинув у каву дві ложки цукру. Розмішав.

– Завтра ви переїжджаєте звідси, – сказав він. – Підніміться нагору, візьміть у приятеля всі документи: і югославські, і українські. І ваші паспорти принесіть.

– Мої тут, – Нік торкнувся набухлої кишені джинсової куртки.

– То сходіть за його документами.

Нік знехотя підвівся. Він навіть не встиг ковтнути кави. Розштовхав Сахна в номері. Запитав, де його паспорти. Сахно показав рукою на свою джинсову куртку, але там Нік знайшов тільки український закордонний паспорт і маленький пакетик із сумішшю. Понюхав – гашиш. Залишив її в кишені, а сам, узявши його паспорт, знову спробував його розтермосити.

– Сергію, де югославський паспорт? – запитував його просто у вухо кілька разів.

Нарешті Сахно розплющив очі.

– Загубив… – промимрив він.

– Як загубив? Де?

– Там, у глухонімих…

Донизу Нік спустився спантеличений. Чекав, що гість влаштує йому скандал або принаймні буде обурений.

– По п’янці

1 ... 34 35 36 ... 113
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра у відрізаний палець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра у відрізаний палець"