Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

XХV

Субота, 17 січня, 15:38 (UTC +2)

Готель «Космополітъ»

Київ, Україна

Тимур Коршак ковзав поглядом по інтер’єру лоббі-бару на першому поверсі готелю «Космополітъ», поки Лаура підшукувала квитки до Ґуаякіля. В оформленні переважали сірі, матово-чорні та сині кольори. Іншим разом Тимур, напевно, оцінив би стиль та європейську вишуканість інтер’єру, однак сьогодні бар видавався йому надміру понурим і гнітючим, і це нервувало.

— На завтра немає нічого, — Лаура зиркнула на українця поверх окулярів. — Є один варіант на понеділок: рано-вранці вилітаємо з Києва, приземляємось у Ґуаякілі о 16:55 того ж дня. Одна пересадка в Амстердамі.

— Нормально, — неуважно глипнув на неї Тимур. — У чому затримка?

— Дорого, — скривилася француженка.

Дістатися до Ґуаякіля виявилося непросто — як це завжди буває, коли починаєш бронювати квитки за день чи два до вильоту. Переліт, запропонований компанією KLM, із одним трансфером в Амстердамі, обходився в 1548 євро з людини. Дешевший варіант — по 1090 євро — передбачав дві проміжні пересадки: у Франкфурті та Мадриді. Останній не підходив, оскільки Тимур не мав Шенгенської візи і, відповідно, міг летіти через Європу лише транзитом, не перетинаючи кордон із ЄС. На неділю, 18 січня, був варіант з однією пересадкою через Мадрид, однак на рейс до Ґуаякіля залишалося лише два вільні місця. Лаура не мала вибору, крім замовити три квитки в голландської KLM.

4644 євро! Психіатр почухала голову, закусила губу та подумала, яка сума залишиться на її рахунку в BPCE[48] після купівлі білетів.

— Усе так страшно? — Тимур спробував зазирнути до її планшета.

— Ні, — Лаура підтягнула планшет до себе. — Я вже бронюю.

Через п’ять хвилин на її e-mail надійшло підтвердження про купівлю авіаквитків.

— Усе, — підсумувала француженка. — Летимо. Виліт із Борисполя в понеділок о 5:45. О 7:35 ми в Амстердамі. Звідти вирушаємо рівно о 10:00 і о 16:55 за еквадорським часом прибуваємо до Ґуаякіля.

Чоловіки сприйняли звістку про успішне придбання квитків без ентузіазму. Тимур тупився в чорні кахлі на підлозі та міркував про те, із ким домовитися, щоб його підмінили на роботі протягом наступного тижня. Ріно замовив усім по пиву.

— Що ми маємо там робити? — поцікавився українець. — У нас є якийсь план?

— Для початку зазирнемо до Тоні та поглянемо на його «сутінкових», — відповіла Лаура і… примовкла.

Несподівано Тимур дещо запідозрив і перелякано витріщився:

— Ви ж не хочете показувати їм мене?

Ріно та Лаура перезирнулися. Ніхто не промовив ні слова.

— ТА ІДІТЬ ВИ В СРАКУ! — із Тимурового рота аж слина полетіла. Двоє барменів з-за стійки незадоволено кидали погляди в бік їхнього столика. — Я НА ТАКЕ…

— Заспокойся!

— Я СКАЗАВ: ДО СРАКИ!

— Охолонь! — замахала руками француженка. — Тебе ніхто ні до чого не примушує. Просто… ну… в тебе ж виходило спілкуватися із психоістотою.

— То й що? У тебе теж, Лауро! Я не буду приманкою, навіть не думайте!

Ріно зітхнув й узявся роздивлятися нігті на пальцях правої руки. Лаура подумки продовжила: «Але чомусь воно кличе саме тебе», однак озвучити не наважилася. Хвилин п’ять вони мовчали, сьорбали пиво, уникаючи поглядів один на одного, аж доки Тимур не запитав:

— Ви думали, що могло статися, ну, що спричинило той хаос у Ґуаякілі?

Передпліччя Ріно напружилися, і він несамохіть сильніше стиснув пивний келих: згадав про ботів, що втекли до Болівії. Втім, ніхто цього не помітив.

— Не знаю, — сказала Лаура. — А ти? Маєш якісь припущення?

— Так. Я думав про це весь ранок. І весь час, поки йшов до готелю. Все дуже дивно.

Українець замовк, чекаючи на реакцію Ріно, на який-небудь уїдливий коментар на кшталт «ти просто король умовиводів, розумнику!», проте здоровань не вимовив жодного слова. Тимур продовжив:

— Наскільки ми знаємо, психоістота не може виявитися сама по собі. Щоб впливати на людей, їй потрібні наноагенти, чи то пак сформовані з наноагентів мозкові плати, які, з одного боку, вивільняють підсвідоме, а з іншого — дозволяють психоістоті слати сигнали назад у мозок і таким чином повністю або частково контролювати зараженого індивіда. Іншими словами, жителі Ґуаякіля мусили якось заразитися.

— Усе правильно, — підтакнула Лаура.

Тимур неуважним поглядом пробігся по підсвіченому синім світлом лоббі-бару.

— Є два можливі варіанти. Перший, — він відігнув вказівний палець. — 2009-го Кейтаро Рока розповідав, що малюки під час утечі з лабораторії забрали з собою півтори сотні ампул із наноагентами. Пригадуєте? — Лаура та Ріно кивнули. — Я тоді ще здивувався: чому? І Ральф Доернберг пояснив, що боти, напевно, просто переплутали. Вони хотіли забрати ампули з розчином альдостерону. Навряд чи боти розуміли, що їхній організм не виробляє гормону, однак відчували, що фізично залежать від нього, отже, усвідомлювали, що без ін’єкцій не виживуть. Боти не могли з’ясувати, що насправді знаходиться у вкрадених ампулах, швидше за все, про це подбала психоістота, оскільки пізніше з цих ампул хлопчаки заразили Ігоря Ємельянова, Кацуро Такеду, твоїх зірвиголів, — Тимур показав пальцем на Ріно, — а також чилійських селян із Сан-Педро. Скількох, ми точно не знаємо. Припускаю, що якась частина ампул залишилася в пустелі. Їх хтось знайшов, привіз до Ґуаякіля та свідомо чи ненавмисно використав. — Тимур помовчав, після чого до випрямленого вказівного додав середній палець: — Другий варіант, — витримуючи драматичну паузу, українець глипнув на Ріно, потім на Лауру, — хтось в Еквадорі збудував нову лабораторію.

Ріно смикнув плечима та заворушив губами, намагаючись щось сказати. Зрештою лише шумно хмикнув і відпив пива, одним махом видудливши половину келиха.

— Але, — продовжив Тимур, — жоден із цих варіантів не витримує елементарної перевірки логікою.

— Ти це про що? — насупився ґевал.

— Я не можу повірити, що в еквадорських Андах збудували експериментальний комплекс, подібний до атакамського. По-перше, мені важко збагнути, навіщо зводити таку лабораторію неподалік тримільйонного міста. По-друге, і Кейтаро Рока, і Ральф Доернберг, які були «мізками» проекту, загинули. Відновити проект «NGF» може одна-єдина країна у світі — США, тому що всі звіти та документація, якщо такі вціліли, належать Пентагону. Та навіть якщо припустити, що збережених документів у принципі достатньо, щоб відродити виробничий ланцюжок із вирощування та програмування ботів без Кейтаро та Ральфа, я не вірю, що Пентагон коли-небудь на таке відважиться.

— Чому? — запитала Лаура.

— Бо це алогічно! П’ять років тому Пентагон зрівняв із землею «NGF Lab» із усіма, хто знаходився всередині, залучивши до операції найновіші бомбардувальники-невидимки. На біса так ризикувати, щоб потім почати проект із нуля? Ви тільки вдумайтесь, який галас здійнявся б, якби про бомбардування суверенної держави дізналися у світі. Американці на рожен лізли, щоб від «NGF Lab» не лишилося ні сліду,