Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Тимур відсторонився, опустив погляд у підлогу. Що він може змінити? Що вони втрьох здатні зробити? Вони уявлення не мають, яким чином психоістота повернулася до матеріального світу. Із чого взагалі почати? Як і з чим боротися? Запитання градом стукотіли в голові, але приглушеним монотонним тлом до них звучала фраза Лаури.

(…цю війну ти не зупиниш, Тимуре, а це ти здатен зупинити…)

Зрештою одного разу їм удалося.

— Якщо ти справді хочеш їхати, то знай: я не стримую тебе, — повторила Аліна.

— Я не хочу, — Тимур підняв голову. Аліні не сподобалися його очі: вони потемніли, зі світло-сірих ставши брудно-бірюзовими. Раптово їй здалося, що вона зазирнула в підводну частину айсберга, у надрах якої покоїлися спогади про події в Атакамі та ще багато такого, чого Аліні краще було не знати. А ще в очах вона побачила, що Тимур справді не хоче летіти, і на мить, на мікроскопічно коротку мить у її голові промайнула юродива думка «а може, краще АТО?», яку Аліна тут-таки прогнала. Тимур договорив: — Я не хочу, Аліно, але я мушу.

ХXIV

Субота, 17 січня, 15:22 (UTC +2)

Готель «Космополітъ»

Київ, Україна

— Він не прийде, — прогудів Ріно замість привітання.

Ґевал, неприродно рівно тримаючи спину, сидів у кріслі біля вікна, що виходило на вулицю Вадима Гетьмана, та зосереджено читав Біблію.

— Я знаю, — Лаура дістала з бару банку «Seven Up», завалилась на ліжко й увімкнула планшет. — Що будемо робити?

Ріно не відповів, поринувши у Святе Письмо. Жінка крадькома спостерігала за ним. Здоровань не припиняв дивувати. Сьогодні Лаура вперше побачила його в окулярах. Ріно Хедхантер — в ОКУЛЯРАХ! Як там казав Тимур? Дивні діла Твої, Господи. Дивлячись на білий комірець, дротяні окуляри, акуратну чорну Біблію, розгорнуту на колінах, та основне — на зосередження, із яким ґевал учитувався у священний текст, француженка не знала, як позбутися гнилого відчуття, що все навкруги є якоюсь хибною, неправильною реальністю, паралельним Всесвітом, у який її закинуло після дзвінка Антоніо Арреоли. Невідь-чому це відчуття дратувало. «Вчора ввечері готовий був надерти задницю Тимуру, а сьогодні вдає із себе святого та безгрішного. Так не можна», — подумки обурювалась Лаура.

— Який сьогодні день? — вдаючи, наче не помічає, що Ріно весь у читанні, спитала Лаура. Здоровань не відреагував, тож жінка відповіла сама собі: — Субота, — і продовжила вголос міркувати: — Тоні, напевно, відпочиває, хоча…

Вона відкрила Skype. На її подив доктор Антоніо Арреола був у мережі. Лаура Дюпре зателефонувала, й еквадорець відповів на виклик:

— Hola, amiga!

Арреола був у вим’ятій футболці й зі скуйовдженою шевелюрою, але чисто виголений, якщо не брати до уваги акуратно підстриженої борідки. Зліва на щоці лишився білий слід від крему для гоління.

— Доброго ранку, Тоні! Я не рано? Котра у вас година?

— О пів на дев’яту.

— Пробач, якщо розбудила.

— Усе гаразд, я сьогодні вночі вперше нормально виспався.

— О!

— Так. Ситуація нормалізувалася. Я саме мав намір тобі зателефонувати.

— Круто! Рада, що все добре.

— Ага. Вчора з вулиць прибрали бронетранспортери та військових. Поліція поки що не послаблює патрулювання, копи — на кожному перехресті, проте вбивства припинилися. Із понеділка мають відкрити школи. Місто помалу повертається до нормального життя.

— А як твої пацієнти?

— Коли ти востаннє телефонувала? — Антоніо Арреола наморщився, пригадуючи. — У вівторок, так? Із того часу померло чоловік сорок-п’ятдесят. Щиро кажучи, посеред тижня я просто збився з рахунку. Ми намагаємося якось полегшити їхній стан, але все марно. Решта — без змін.

— Отже, в Інституті залишається приблизно дві сотні «сутінкових»?

Еквадорець зам’явся.

— Ем… Ні. Трохи більше. Підвозять нових.

Лаура здивовано блимнула очима:

— Ти ж щойно сказав, що…

— Я сказав, що припинилися вбивства. «Сутінкових» продовжують доправляти. Не поліція. Переважно їх привозять родичі, які щось запідозрили, помітили тривожні зміни в поведінці когось із членів сім’ї.

— Новоприбулі не виявляють агресії?

— Чому не виявляють? Виявляють. Правда, лише тоді, коли їх силоміць тягнуть до клініки. В усьому іншому — абсолютно однакова симптоматика. Марення, відірваність від реальності, колективні галюцинації та бажання знайти людину на ім’я Тимур.

Ріно Ґроббелаар відірвався від Біблії, хоча Лаура цього не помітила. Жінка затихла і мовчала так довго, що Антоніо був змушений озватися до неї:

— Де ти зараз?

— В Україні, — відповіла француженка.

— Де? — не зрозумів еквадорець.

— Київ, Україна, — Лаура невесело всміхнулась: — Намагаюся «завербувати» ще одного члена команди.

— Ого, — здивувався Арреола. — Збираєш цілий консиліум.

— Типу того.

— І коли ви прилітаєте?

— Хм, — Лаура кинула погляд на Ріно. — Плануємо вилітати завтра, отже, прибудемо до Ґуаякіля десь у понеділок. Я зателефоную тобі перед вильотом і повідомлю точніше.

Антоніо здивувався, що вона досі не має квитків, але нічим цього не виказав.

— Я вас зустріну.

— Не варто, Тоні. Займайся своїми справами. Ми заселимося в хостел, відпочинемо, а потім провідаємо тебе в Інституті.

— Хай так, тобі видніше. Ну, тоді бувай!

— На зв’язку. — Лаура відклала планшет, сіла на ліжку та повторила запитання: — То що ми робимо, здорованю?

Той торкнувся вказівним пальцем якогось місця на розгорнутій сторінці та зачитав:

— Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам, бо кожен, хто просить, — одержує, хто шукає, — знаходить, а хто стукає, — відчинять йому[47], — Ріно поправив окуляри і зиркнув на француженку. — Просіть і стукайте… Тут не сказано, у що конкретно стукати.

— Ріно, я думаю, Господь мав на увазі двері.

Ґевал ледь схилив голову та насупився.

— Тоді я постукаю його головою у двері. Ходімо, — він відклав Біблію на столик, що стояв біля вікна, і підвівся. — Треба витягти впертюха силоміць. Без нього нічого не вдасться. Ті вилупки з Еквадору не нас із тобою шукають.

Лаура хотіла сказати, що це марно, вони тільки налаштують Тимура проти себе, але збагнула, що Ріно її не послухає. Чоловік почав одягатися. Натягнув светр, узув кросівки та простяг руки по жилетку, коли на тумбочці обабіч ліжка дзеленькнув телефон. Здоровань підняв слухавку.

— Пане Ґроббелаар? — із трубки долинув жіночий голос.

— Це я, — рикнув південноафриканець.

— Я телефонувала до вашої компаньйонки, пані Дюпре, але її, схоже, немає в номері.

— Що сталося?

— На вас чекає людина біля лоббі-бару. Тимур Коршак.

— О, — кумедно склавши губи трубочкою, Ріно зиркнув на Лауру. Підморгнув. — Зараз ми зійдемо.

Ґевал поклав трубку.

— Що там? — нетерпляче спитала француженка. — Це те, що я думаю? У когось за ніч прокинулася совість?

Хедхантер тріумфально вищирився:

— Він чекає в холі внизу.