Читати книгу - "Володар Перстнів"

змінив прізвище на Брендіцап і там осів, ставши справжнім господарем невеличкої незалежної країни. Його сім'я все розросталась і множилась, аж поки Бренді-хол не поширився на весь невисокий пагорб, і було в ньому троє великих парадних дверей, безліч бічних дверей і близько сотні вікон. Далі Брендіцапи та їхні численні утриманці взялися рити нори та зводити будинки в околиці. Так було закладено основу Цапового Краю, густо населеної смуги між рікою та Пралісом, щось на кшталт колонії Ширу. Її головним селом був Цапів, що тіснився на схилах позаду Бренді-холу.

Мешканці Прилук і Цапового Краю товаришували, а владу Господаря Холу (так називали голову родини Брендіцапів) визнавали хазяїни від Колодного аж до Очеретів. Утім, більшість старого Ширу вважала цаповинців особливими, напівчужоземцями, хоча насправді вони не дуже відрізнялися від інших гобітів Чотирьох Чвертей. За винятком хіба того, що дуже любили човни, а дехто навіть умів плавати.

Їхня земля нічим не була захищена зі сходу; але з того краю їх обороняв живий Високий Пліт. Його посадили багато поколінь тому, ретельно доглядали, і нині він був густий і гінкий. Живопліт тягнувся від Брендівинного Мосту, вигинаючись великою дугою, до Запліття (там у Брендівинну впадала Верболозка з Пралісу): десь понад двадцять миль із краю в край. Але, звісно, ця охорона не була надто надійною. Праліс у багатьох місцях дуже близько підступив до живоплоту. Цаповинці з настанням сутінок тримали двері на замку, що також було незвично для Ширу.

Пором повільно плив рікою. Цаповинський берег усе ближчав. З усієї компанії лише Сем ніколи не бував за рікою. Його охопило дивне почуття, коли він спостерігав, як повільна дзюркотлива течія огортає пором: його минуле життя відходило в туман, невідоме майбутнє лежало попереду. Він почухав потилицю і на якусь мить пошкодував, що пан Фродо не залишився спокійно жити в Торбиному Куті.

Четверо гобітів зійшли з порому. Мері прив'язував його до причалу, а Піпін уже виводив поні вгору стежкою, коли Сем (він озирався назад, неначе прощаючись із Широм) хрипко прошепотів:

— Погляньте назад, пане Фродо! Ви там щось бачите?

На далекій пристані під ліхтарями бовваніла постать, схожа на забутий чорний мішок. Вона, здавалося, ворушилася, гойдалася туди-сюди, неначе нишпорячи по землі. А тоді відповзла чи, може, пішла, зігнувшись, назад у пітьму.

— Що воно таке? — вигукнув Мері.

— Щось, що женеться за нами, — відповів Фродо. — Та зараз ні про що не розпитуй! Забираймося звідсіля!

Вони стрілою вибігли на крутий берег, але коли озирнулися, протилежний бік був огорнутий туманом, і вони нічого не змогли розгледіти.

— Як добре, що ви не тримаєте човнів на тому березі, — сказав Фродо. — А коні можуть перейти ріку?

— Можуть, подолавши двадцять миль на північ до Брендівинного Мосту або й перепливши тут, — відповів Мері. — Втім, я ніколи не чув, аби якийсь кінь перепливав Брендівинну. Зрештою, до чого тут коні?

— Потім поясню. Коли будемо вдома, розкажу.

— Гаразд! Ви з Піпіном знаєте дорогу; а я піду навпростець і попереджу Феті Виприна про ваш приїзд. Зметикуємо вечерю і таке інше.

— Ми вже повечеряли з хазяїном Чударем, — сказав Фродо, — але від іще однієї перекуски не відмовимося.

— Гаразд! Дай-но мені той кошик! — попрохав Мері і зник у темряві.

Від Брендівинної до нового дому Фродо у Струмковій Балці було далеченько. Вони проминули, залишивши ліворуч, Бренді-хол і на околиці Цапова вийшли на головну дорогу від мосту на південь. Через півмилі вони ступили на стежку, що повертала праворуч, а ще за кілька миль були в селі.

Нарешті вони підійшли до хвіртки в густому живоплоті. У темряві будинку не було видно: він стояв посеред широкої галявини за смугою низьких дерев. Фродо обрав це місце, бо воно лежало осторонь від дороги, і через те, що поряд не було інших будинків. Виходити і заходити можна було непомітно. Цей будинок Брендіцапи давним-давно збудували для гостей чи родичів, котрі хотіли на якийсь час утекти від метушні життя Бренді-холу. Це був старомодний сільський будинок, зроблений у стилі гобітської нори: довгий і низький, на один поверх, із дерновим дахом, круглими віконцями та великими круглими дверима.

Поки вони піднімалися зеленою стежкою від воріт, світла не було, — вікна затуляли віконниці. Фродо постукав, і двері відчинив Фредеґар Виприн. Тепле світло полилося на ґанок. Вони швиденько прошмигнули за двері й зачинилися разом зі світлом. Вони опинилися серед просторої вітальні з дверима обабіч; просто перед ними коридор утікав углиб дому.

— Ну, що ти про це думаєш? — запитав Мері, вигулькуючи з коридору. — Ми за короткий час зробили все, що змогли, щоби тут було все, як удома. Зрештою, ми з Феті лише вчора сюди приїхали разом із останнім багажем.

Фродо роззирнувся довкола. Усе дійсно нагадувало дім. Його улюблені речі — чи то пак речі Більбо (в новому оточенні вони раптом нагадали про нього) — було розкладено майже так само, як у Торбиному Куті. Це було приємне, затишне місце; і йому раптом захотілося справді переїхати сюди, щоб осісти тут назавжди. Втягувати друзів у цю пригоду нечесно; й він знову замислився, як же їм оголосити, що він насправді мусить їх негайно покинути. Та і зробити це треба буде ще сьогодні ввечері, поки вони не повлягалися спати.

— Усе чудово! — насилу вимовив він. — Так ніби і не переїжджав нікуди.

Мандрівники повісили плащі і склали торби на підлозі. Мері провів їх коридором і відчинив двері до кімнати. Звідти засяяло світло та повалила пара.

— Лазня! — вигукнув Піпін. — О благословенний Меріадок!

— Хто за ким буде митися? — запитав Фродо. — Першим піде найстарший чи наймолодший? А втім, так чи інак, ти будеш останній, майстре Переґріне.

— Повірте, все можна владнати ліпше! — сказав Мері. — Не слід починати життя на новому місці з суперечки за лазню. Тут три купелі та великий казан із окропом. Також рушники, губки та мило. Заходьте і мийтеся хутчіш.

Мері й Феті пішли до кухні з іншого боку коридору завершити приготування пізньої вечері. З лазні долинали уривки пісень, змішаних із хлюпанням і плюскотінням. Раптом голос Піпіна вирвався з-поміж інших; він виспівував одну з улюблених лазничних пісень Більбо.

Купатись час — радій, радій!

Утому денну і бруд відмий!

Радій, співай, не будь дурний,

Вода Гаряча — то дар благий!

О стук краплин! Хвала дощу,

струмок співа: «Лечу! Лечу!»

Та кращий за дощ, за всі струмки

Води Гарячої пар пухкий.

Вода холодна чудова теж

у спекотний день, як її ти п'єш

(хоч пиво усе ж