read-books.club » Сучасна проза » Білий домініканець 📚 - Українською

Читати книгу - "Білий домініканець"

205
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Білий домініканець" автора Густав Майрінк. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 44
Перейти на сторінку:
Тільки тоді ти можеш братися за Велике Діяння…»

Щоб ізнову, крий, Боже, не втілитися, жерці й фараони Стародавнього Єгипту загадували бальзамувати свої тіла. Вони кров з носа хотіли спекатися спадку в вигляді своїх тілесних клітин, яка б змусила їх повернутися до земних діянь.

Земні таланти, хиби й вади, знання і здібності — це властивості тілесної форми, а не душі. Як остання гілка нашого роду, я успадкував тілесні клітини моїх предків. Вони передавалися з покоління в покоління і нарешті дійшли до мене. І я відчуваю, що ти зараз думаєш: «Хіба таке буває? Як можуть клітини діда передаватися батькові, так щоб рожденик не помер до народження нащадка?»

Але спадкування клітин відбувається інакше. Вони з’являються не відразу у зародку чи у немовляти, і не грубо чуттєвим робом, як воду з однієї посудини переливають, бува, в іншу. Успадковується особливий індивідуальний порядок кристалізації клітин навколо центральної точки. Але й це відбувається не відразу, а поступово. Ти ніколи не помічав тієї чудасії, над якою частенько глузують, що підтоптані паничі, маючи улюбленого пса, з часом накидають йому свою подобу? Тут відбувається астральне переміщення «клітин» з одного тіла в інше: на тому, що людина любить, позначається її єство. Хатні тварини тільки тому такі зміщанська мудрі, що на них астрально перенесені людські клітини. Що щиріше люди люблять одне одного, то більше їхні клітини змішуються між собою, то щільніше вони зливаються, аж, урешті-решт, по мільярдах років, доскакують ідеального стану, коли все людство перетворюється на єдиний організм, зібраний із тьми-тьменної особистостей. Того таки дня, коли помер твій дідо, я, його єдиний син, став останнім у нашого роду.

Я не сумував ані години, так живо все його єство проникло в мене! Невігласові це здасться жахливим, але я можу сказати: день у день я насправжки відчував, як його тіло гниє в могилі, а, проте, мені не здавалося це чимось страшним чи протиприродним. Його гниття означало для мене визволення досі закутих сил; вони потекли по моїй крові, як хвилі ефіру.

Якби не ти, Христофоре, мені довелося б вертати на землю, поки «провидіння», — якщо це слово тут до речі, — не дозволило б мені самому дістати той таки привілей, що і ти, стати вершиною замість бути гілкою.

В мою смертну годину ти, мій сину, успадкуєш ті останні клітини моєї тілесної форми, що я їх не здолав довести до досконалості, і тобі доведеться алхімізувати й вдихнути в них душу, а заодно і в увесь наш рід.

Мені і моїм предкам не пощастило «розпустити» тіло, бо проти нас влада гниття мала не таку ненависть, як проти тебе. Тільки тому, кого Медуза ненавидить і боїться одночасно так само сильно, як вона ненавидить і боїться тебе, пощастить, і вона сама здійснить у ньому те, чому вона хотіла б стати на заваді. Коли прийде час, вона наскочить на тебе з такою безмежною люттю, щоб спалити в тобі кожен атом, і при цьому знищить у тобі своє власне відображення. І тільки так станеться те, чого людині нізащо не утнути самотужки. Вона сама вб’є частину себе самої, і достачить тобі твоє власне вічне життя. Вона перетвориться на скорпіона, що жалить сам себе. Відтак станеться велике перетворення: не життя тоді зродить смерть, але, навпаки, смерть уродить життя!

Я з великою радістю бачу, що тобі, мій сину, судилося стати вершиною нашого родового дерева. Ти озимнів уже в юні роки, тоді як усі ми зберегли тепло, попри вік і старіння. Статевий потяг — байдуже, чи очевидний, як замолоду, чи прихований, як під старість — корінь смерті. Марно всі аскети намагаються його знищити. Вони наче Сізіф, який без утоми котить камінь на гору, щоб, урешті, розпачливо вздріти, як той ізнову летить з вершини просто в прірву. Вони прагнуть доскочити магічної холоднечі, без якої годі стати надлюдиною, тим-то уникають жінок, а проте тільки жінка може їм зарадити.

Жіноча основа, яку тут, на землі, відлучено від чоловічої, має увійти в чоловіка, має злитися з ним в одне ціле. Тоді лише стишується будь-який поваб до тілесного. Тільки коли обидва ці полюси співпадуть, тоді береться шлюб — злучається кільце. І тоді постає холоднеча, яка може перебувати в собі самому, магічна холоднеча, яка ламає земні закони. Але проте цей холод — не супротилежність тепла. Він лежить потойбіч морозу й спеки. І це з нього, як з Нічого, виходить усе, створене владою Духа.

Статевий потяг — це ярмо тріумфальної колісниці Медузи, в яку позапрягано нас усіх. Ми, твої предки, всі були одружені, але, проте, ніхто з нас не по-він-чався. Ти не одружений, але єдиний, хто справді зашлюбився.

Тому ти і став холодний, а всі ми змушені залишатися теплими.

Ти розумієш, що я маю на увазі, Христофоре!

Я скочив і схопив обома руками руку батька; блиск у його очах говорив мені: «Я знаю».

Настав день Вознесіння Пречистої Діви. Це день, в який мене тридцять два роки тому знайшли немовлям на ґанку церкви.

Знову, як одного разу в лихоманці, після прогулянки на човні з Офелією, почув я вночі, як відкриваються двері в будинку, і коли прислухався, то впізнав кроки мого батька, що піднімався знизу в свою кімнату.

Запах спалюваної воскової свічки і пойнятого тлінням ладану долинули до мене. Спливло близько години, і я почув, як він тихо мене гукає.

Я побіг до нього в кабінет, обнятий дивним зворушенням, і з різких глибоких ліній на батькових щоках і землистої барви на обличчі зрозумів, що надходить його смертний час.

Він стояв прямо на цілий зріст, спершись спиною на стіну, щоб не впасти. Батько мав такий чужий вигляд, що мені на мить здалося, що переді мною якийсь незнайомець.

Він був одягнений у довгу, до самої підлоги, мантію, а зі стегон на золотому ланцюжку звисав добутий меч.

Я здогадався: і те, й інше він приніс з нижніх поверхів будинку.

Стіл був накритий білосніжною скатертиною. На ній стояли тільки срібний свічник із запаленими свічками і посудина, в якій курилися пахощі.

Я помітив, як батько заточився, намагаючись дати собі раду з хрипінням і хотів кинутися до нього, щоб підтримати, проте він зупинив мене, витягнувши руки:

— Ти чуєш, вони йдуть, Христофоре?

Я наставив вуха, та ніде і мушка не забриніла.

— Бачиш, як відчиняються двері, Христофоре?

Я зиркнув на двері, але як на мої очі, вони були зачинені.

Мені знову здалося, що батько

1 ... 34 35 36 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Білий домініканець"