Читати книгу - "Білий домініканець"

— Христофор! — скрикнув він раптом металевим голосом, аж мене пересмикнуло. — Христофоре! Моя місія вже на скінчу. Я тебе виховував й оберігав, як мені наказувано. Підійди до мене! Я хочу дати тобі знак!

Він схопив мене за руку і сплів свої пальці з моїми в особливий спосіб.

— Ось так, — тихо звів мову батько, і я почув, як він дихає чимраз швидше, — зв’язані між собою ланки великого невидимого ланцюга. Без нього ти небагато зможеш. Але якщо ти будеш його ланкою, ніщо перед тобою не встоїть, бо сили нашого Ордену стануть тобі у пригоді аж до найдальшого куточка Всесвіту. Слухай мене: яку б форму у царстві магії ти не зустрів, жодній не довіряй! Влада пітьми може прибрати будь-якої форми, навіть форми наших учителів. Навіть це рукостискання, якого я наразі тебе навчив, вони можуть відтворювати зовні, щоб тебе змилити.

Але не вміють вони іншого — їм не дано залишатися невидимими. Якщо б сили Пітьми спробували в невидимому світі злучитися з нашим ланцюгом, тієї ж таки миті вони б розсипалися на атоми!

Він повторив таємний знак: «Запам’ятай як слід цей потиск руки! Якщо з іншого світу тобі з’явиться привид, і навіть якщо тобі здасться, що то я, попроси його потиснути тобі руку! Небезпек у світі магії повно!»

Останні слова перейшли в хрип, батьковий погляд затягнула імла, а підборіддя впало йому на груди. Ні з того ні з сього віддих у грудях запинився; я підхопив його на руки, обережно поклав на ліжко і стояв біля його тіла, аж зійшло сонце. Його десниця лежала в моїй, пальці були з’єднані у таємному потиску, якого він мене навчив.

На столі я знайшов записку, а в ній вичитав таке:

«Поховай моє тіло в мантії і з мечем поряд з моєю улюбленою дружиною. Хай капелан відправить месу. Не задля мене, бо я живий, а щоб йому було спокійніше на душі: він був мені відданим, дбайливим другом».

Я взяв меч і довго його розглядав. Він був зроблений з червоного залізняку, так званого «кривавика», руди, з якої часто-густо роблять персні з печаткою. За дідів-прадідів його викував, вочевидь, якийсь азійський майстер. Руків’я, червонувате й тьмяне, нагадувало верхню частину тулуба людини, і рука різьбяра дотримала всіх приписів умілості. Дві спущені донизу зігнуті у лікті руки утворювали держак, а людська голова правила за маківку. Обличчя мало виразні монгольські риси: обличчя спорохнілого діда з довгою обрідною бородою, як малюють портрети китайських святих. На голові у нього була шапка з навушками якоїсь химерної форми. Тулуб, позначений хіба що штрихами, переходив у блискучий відшліфований клинок. Одлито або викуто все було з одного надібка.

Невимовно дивного почуття зазнав я, взявши той меч до рук — відчуття, наче з нього заструменів потік життя.

Сповнений страху і побожної покори, я знову поклав його поруч з померлим.

«Можливо, це один із тих мечів, який, як каже леґенда, колись був людиною», — сказав я собі.

Будь благословенна, Царице Милосердя!

Ізнову спливли місяці.

Злі чутки про мене давно замовкли; люди в місті вважали мене за незнайомця, вони заледве мене помічали: занадто довго я разом з батьком просидів удома, нагорі під дахом, і носа не потикаючи в місто. Коли я повертаюся думкою у той час, мені просто в голові не вкладається, як моє дозрівання з юнака на дорослого чоловіка відбувалося в чотирьох стінах, на відрізі від зовнішнього світу.

Я абсолютно не пам’ятаю окремих деталей, того, приміром, що, певно, десь у місті мені доводилося купувати собі нове вбрання, туфлі, білизну і тому подібне…

Моя душа змертвіла так глибоко, що події повсякденного життя не залишали ні найменшого сліду в моїй свідомості.

Коли уранці наступного дня після смерті батька я вперше знову вийшов на вулицю, щоб як слід наготуватися до похорону, я був вражений, як усе змінилося: залізні ґрати закривали прохід у наш сад; крізь її штаби я побачив великий кущ акації там, де одного разу посадив пагін; лавка як у землю запалась і на її місці на мармуровому постаменті стояла позолочена статуя Божої Матері, уквітчана і вкрита вінками.

Я не міг добрати причини цієї переміни, однак те, що на місці, де була похована моя Офелія, стоїть статуя Діви Марії, зачепило мене за саму душу, мов якесь врочисте диво.

Коли згодом я зустрів капелана, то насилу його впізнав — так він постарів.

Мій батько іноді заходив до нього і щоразу передавав мені від нього привіти, та вже з рік я його не бачив.

Він і сам дуже здивувався, коли побачив мене, і з подивом обмацав мене очима і ніяк не міг повірити, що це я.

— Пан барон просив мене не приходити до нього в будинок, — пояснив він мені, — він сказав, що Вам треба кілька років побути на самоті. Я свято виконував його не зовсім зрозуміле мені бажання…

Я здавався собі людиною, яка повернулася до рідного міста після довгих мандрів: я зустрічав дорослих, яких знав іще дітьми, я бачив серйозні обличчя, на яких досі цвіла юнача усмішка; квітучі дівчата перетворилися на заклопотаних жінок…

Не можу сказати, що почуття внутрішнього заціпеніння тоді кудись поділось, а проте, до нього долучилась якась тонка заслона, що дозволила мені скидати на світ довкола більш людським оком. Я казав собі, що вся притичина — у диханні тієї тваринної сили життя, яка з духівницею перейшла мені від батька.

Коли капелан інстинктивно відчув цей вплив, то перейнявся до мене великою симпатією і відтоді частенько заходив до мене у вечірню пору.

— Завжди, коли я поруч з Вами, — казав він, — мені здається, ніби переді мною сидить мій старий друг.

Принагідно він докладно розповідав мені, що сталось у місті за ці роки.

І я знову видобув у своїй пам’яті минуле.

— Пам’ятаєте, Христофоре, як Ви маленьким хлопчиком говорили, що Вас сповідував Білий домініканець? Я спершу не був упевнений, що це правда, думаю, може, то розпалилася Ваша уява, бо те, що Ви розповідали, перевершувало силу моєї віри. Я довго вагався між сумнівом і припущенням, що це могло бути диявольським привидом або одержимістю, якщо це звучатиме приємніше для вашого вуха. Втім, нині, коли сталося вже стільки всього нечуваного, у мене для всього цього є лише одне пояснення: наше місто ось-ось побачить навіч