Читати книгу - "Білий домініканець"

«Усі вони бачать у тобі голову Медузи, спало мені одного разу на думку, бо подібне траплялося занадто часто. Вона живе в тобі. Хто її бачить, той вмирає, а хто лише передчуває, жахається. Ти-бо бачив у зірцях примари те, що несе смерть і що живе у кожній людині. І в тобі теж. Смерть угніздилась у людях, отож вони її не бачать. Вони не несуть Христа, себто вони не Христофори. Вони несуть смерть. Смерть переточує їх зсередини, наче хробак. Той, хто розкрив її в собі, подібно до тебе, тому дано її побачити. Для нього вона стає від-битком, тобто чимось, од чого належить боронитися».

І справді, земля рік від року ставала для мене чимраз темнішою долиною смерті. Куди б я не глянув, усюди у формі, слові, звуці, жесті відчував, як бере мене в обладу страшна хазяйка світу: Медуза з прекрасним, а проте, таким жахливим обличчям.

«Земне життя — це постійне болісне народження щомиті нової смерті». Це відчуття не покидало мене ні вдень, ані вночі. — Життя необхідне лише як одкровення смерті. Ця думка перевертала в мені всі звичайні людські почуття.

Бажання жити видавалося мені злодійством, крадіжкою власної сутності, а неможливість померти наводила на думку про гіпнотичні узи Медузи, яка, здавалося, говорила: «Я хочу, щоб ти залишався злодієм, грабіжником і вбивцею, і так поневірявся по землі».

Слова Євангелія «Хто полюбить свою душу, той погубить її, хто зненавидить її, той збереже»[13], мало-помалу проступали з темряви, як променистий потік світла. Я збагнув їхній сенс. Те, що має рости, — це мій першопредок. Мені ж випадає маліти!

Коли той волоцюга звалився без духу на Ринковому майдані, і його обличчя почало застигати, я стояв у юрбі, що стеклася до нього, і в мене було моторошне відчуття, ніби його життєва сила, як свіжий подих, входить у моє тіло.

Так ніби насправді я був якимось упирякою-вовкулаком, з таким усвідомленням провини я вислизнув тоді з натовпу, несучи з собою огидне відчуття: моє життя тримається в тілі тільки за рахунок того, що воно підкрадає в інших. А тіло — лише блукаючий труп, який перехитрив могилу, і живцем гнити, подібно до Лазаря, мені перебиває хіба що відчужений холод мого серця і моїх відчуттів.

Спливали роки. А проте, висновував це я лише з того, як сивіло волосся мого батька, а сам він виходив з літ і чимраз виразніше хилився під їхньою вагою.

Щоб не призводити людей до зайвих забобонів, я дедалі рідше виходив з будинку, аж, нарешті, приспіла година, коли просидів удома цілісінький рік і навіть жодного разу не зійшов до лавки в саду. Я подумки переніс її до своєї кімнати, сидів на ній годинами, і при цьому близина Офелії проймала мене. Це були ті рідкісні години, коли царство смерті не мало наді мною влади.

Батько мій ні з того ні з сього став справжнім мовчальником. Бува, за кілька тижнів ми не перекинемося з ним ані словом, хіба вранці привітаємось, а ввечері дамо одне одному на добраніч.

Ми майже зовсім відвикли від розмов, але здавалося, що думка вторувала нові шляхи для комунікації. Кожен із нас раз у раз вгадував, що потрібно іншому. Так одного разу я простягнув батькові якусь річ, іншим разом він приніс мені книгу з шафи, перегорнув і простягнув мені її, відкривши саме на тих словах, над якими я наразі сушив собі голову. По ньому я бачив, що він почувається, мов пан над панами. Часом я ловив на собі його пильний погляд, в якому світився вираз глибинної втіхи.

Інколи ми обидва знали напевне, що годинами думаємо над одним і тим самим; образно кажучи, з духовного погляду ми крокували в ногу, аж так що невисловлені думки і ті перетворювалися на слова, зрозумілі нам обом. Але це було не так, як колись, коли слова забігали наперед або ж спізнювалися, проте завжди не вчасно, це було, радше, продовженням якогось загального розумового процесу, а не просто шуканням шляху чи зародком духовного спілкування.

Такі моменти настільки живі в моїх спогадах, що все, аж до найдрібніших деталей, постає переді мною, коли згадую ці хвилини.

Наразі, коли це списую, то знову чую голос мого батька, слово в слово, кожну інтонацію, як тоді, коли він завів мову до мене, а я у своєму Дусі запитував себе про сенс свого дивного безживного заціпеніння.

Він мовив тоді: «Нам усім судилося захолонути, але більшості людей це не дозволяє жити далі, і тоді надходить смерть. Є два види вмирання.

У багатьох людей у смертну годину відмирає майже все їхнє єство, тим-то про них можна сказати: від них нічого не залишилося. Декого переживають учинені ним справи: його слава і заслуги живуть ще певний час, і дивом залишається і його форма, бо таким людям ставлять пам’ятники. А що «добро» або «зло», важать у цьому мало, то це видно вже з того, що великих руйнівників, як Нерон або Наполеон, і тих увічнено в камені. Це залежить тільки від масштабу дій. Як кажуть спіритисти, самогубці або люди, що знайшли кінець у жахливий спосіб, ще якийсь час лишаються на землі. Я схиляюся до думки, що на медіумічних сеансах або в будинках з привидами зримо і відчутно об’являються не примари мертвих, а їхні справжні подобини разом з явищами, що супроводили їхню смерть, як ніби магнетична атмосфера місця цілком зберігає те, що сталось в минулому, і часом відтворює його знову в сьогоденні.

Чимало ознак, які виявляються у процесі заклинання мертвих в Стародавній Греції, до яких вдавався, приміром, Терезій, підтверджують, що так воно і є.

Смертний час — це тільки момент катастрофи, коли все, ще не зруйноване за життя в людях, звіює буревій. Можна сказати і так: хробак руйнування спочатку вгризається у менш важливі органи: так воно з віком. А ось коли ж його зуб зачіпає стовпи, що тримають життя, розвалюється вся будівля. Це природна річ.

Подібний кінець спіткає і мене, бо і моє тіло містить забагато елементів, перетворити які чарами алхімії понад мої сили. Якби не ти, мій сину, я мав би повернутися, щоб у новому земному втіленні довершити перерваний чин.

У книгах східної мудрості написано: «Чи зродив ти на світ сина, чи посадив дерево і чи написав книгу?