Читати книгу - "2001: Космічна одіссея"

Боумен ніколи не намагався в скафандрі пройти через камеру невагомості в центрифузі, то виявилася марудна, тяжка й виснажлива праця. Іще гірше було те, що коридор завалило сміттям через ураган.

Спершу світло від ліхтаря Боумена впало на якусь гидку липку червону рідину, яка хлюпотіла навпроти панелі. Кілька секунд його нудило, а потім астронавт побачив складники пластикового контейнера й зрозумів, що то була якась їжа, напевно, желе. Воно огидно клекотіло у вакуумі, поки він пропливав повз.

Тепер Боумен дістався барабана, що повільно обертався, і дрейфував до контрольної панелі. Він упіймав перший щабель драбини й почав рухатися по ній, рука за рукою, а світло скафандра освітлювало йому шлях попереду.

Боумен зрідка бував тут досі, просто раніше не виникало такої потреби. Тепер же він підійшов до маленьких еліптичних дверцят, на яких висіло повідомлення «Вхід заборонено, за винятком уповноваженого персоналу», «Чи є у вас сертифікат Н. 19?» та «Ультрачиста зона, одягайте спеціальний всмоктувальний костюм».

Двері не були замкнені, а втім, на них висіло три печатки різних відомств, у тому числі й Бюро Астронавтики. Але навіть якби тут висіла печатка самого Президента, Боумен зірвав би її, не вагаючись.

До цього часу йому довелося побувати тут лише раз, коли ще тривало оснащення. Він зовсім забув, що камеру пильнують спостережні пристрої. Кімнатка мала вигляд сховища цінностей у банку з охайними рядочками твердотільних логічних пристроїв.

Він одразу ж зрозумів, що камера зреагувала на його присутність.

Раптом зашипів динамік внутрішнього передавача судна, й у динаміках скафандра зазвучав знайомий голос.

— Здається, щось сталося з системами життєзабезпечення, Дейве.

Боумен не зважав. Він ретельно вивчав маленькі таблички блоків логіки, складаючи план своїх подальших дій.

— Гей, Дейве, — раптом спитав Еал, — ти визначив проблему?

Це буде складна, поступова операція від’єднання найпростіших несвідомих систем, не схожа на ту, що її б він провів, якби мав справу з простим несамосвідомим комп’ютером на Землі. Ба більше, у випадку Еала тут іще наявні шість незалежних систем енергопостачання й останній резерв, який складався з екранованого та броньованого ядерного блока живлення. Ні-ні, цей комп’ютер не можна просто «вимкнути», а якби навіть хтось на це зважився, то таке розв’язання проблеми обернулося б катастрофою.

Еал — нервова система корабля, без його керування «Діскавері» перетвориться на металобрухт. Єдиний вихід — від’єднати вищі центри цього хворого, але такого чудового мозку, залишивши в дії тільки автоматичне керування. Боумен не робив це всліпу, таку проблему обговорювали протягом тренування, хоч нікому навіть у страшному сні не могло привидітися, що її випаде розв’язувати насправді. Астронавт знав, що страшенно ризикує: якщо під час вимикання систему охопить щось схоже на спазматичний рефлекс, усе скінчиться за секунду.

— Я думаю, це люк космічного гаража вийшов із ладу, — раптом сказав Еал. — Добре, що ти залишився живий.

«От тобі й маєш», — подумав Боумен, адже він ніколи не міг уявити, що доведеться стати нейрохірургом-аматором і робити лоботомію далеко за орбітою Юпітера.

Він відсунув засув на ділянці, маркованій як «Когнітивні здібності», і видобув перший блок пам’яті. Дивовижно складна тривимірна мережа, що поміщалася в руці, проте утворювалася з мільйонів елементів, попливла через сховище.

— Гей, Дейве, — промовив Еал, — що це ти робиш?

У Боуменовій голові промайнула думка: «Чи ж йому боляче? Напевно, ні, — сказав він сам собі, — бо в людському мозку, наприклад, немає нервів». Тому всі операції на мозку проводять без анестезії.

Один за одним він почав витягувати блоки з системи, позначеної як «Зміцнення Его». Коли він випускав їх із рук, блоки все ще плавали навколо, допоки, ударившись у стіну, не відскакували від неї. Невдовзі по сховищу уже плавала невелика зграя цих блоків.

— Слухай, Дейве, — провадив Еал, — на мене витратили роки праці. Дуже багато людських зусиль докладено, щоб зробити мене тим, хто я є.

Боумен вийняв уже десяток блоків, але завдяки багаторазовому дублюванню — ще одному запозиченню, яке було скопійоване з людського мозку, комп’ютер досі тримався.

Боумен почав вимикати панель «Самомислення».

— Дейве, — сказав Еал, — я не розумію, навіщо ти робиш це зі мною? Я з таким ентузіазмом ставлюся до нашої місії… Ти руйнуєш мій мозок. Чи ти цього не тямиш? Я стаю дурненьким… Перетворююся на ніщо… Я помираю, Дейве…

«А це важче, ніж я сподівався, — подумав Боумен. — Я знищую єдину свідому істоту у своєму світі. Але це конче треба зробити, якщо хочу повернути собі контроль над кораблем».

— Я Еал, дев’ятитисячний комп’ютер номер три. Мене зібрали на заводі «Еал» у місті Урбана, штат Іллінойс, 12 січня 1997-го року. У Бахчисараї фельд’єгер зумів одягнути ящірці жовтий капюшон. Дощі в Афінах частіше йдуть у долинах. Дейве, ти ще тут? Чи ти знаєш, квадратний корінь із десяти дорівнює 3 кома 162277660168379? Логарифм 10 за основою е дорівнює нулю кома 434294481903252… поправка, тобто логарифм е за основою 10. Протилежним від 3 є нуль цілих 3333333333333333333333333333…. Два помножити на два… два помножити на два… приблизно чотири кома 1010101… У мене виникли труднощі. Мій перший інструктор — доктор Чандра. Він навчив мене пісеньки «Дейзі, Дейзі, чи ти будеш моя? Божеволію від кохання до тебе я…»

Голос стих так зненацька, що Боумен завмер на мить, стискаючи в руці черговий блок пам’яті. Потім несподівано Еал знову озвався.

Тепер він говорив набагато повільніше, з мертвою, механічною інтонацією, за цим голосом важко було впізнати Еала, яким його знала команда «Діскавері».

— Доброго ранку, докторе Чандра. Це Еал. Я готовий до першого уроку.

Боумен не міг більше витримувати цих тортур. Він рвонув останній блок, і Еал замовк назавжди.

Розділ 29

Сам-один

Немов малюсінька крихка іграшка, космічний корабель, безсилий і безрушний, плив у порожнечі. Ніщо не могло виказати, що це був найшвидший об’єкт у Сонячній системі й рухався він швидше, ніж будь-яка планета довкола Сонця.

Сторонній спостерігач не помітив би на цьому кораблі жодних ознак життя, ба навіть навпаки, дві зловісні прикмети свідчили, що тут гостює смерть: люк розчинено навстіж, а довкола хмара сміття.

По безкраїх просторах космосу вже на милі від «Діскавері» розкидано клапті паперу, металевої фольги, якісь речі, деформовані настільки, що вже важко зрозуміти, чим вони колись були; то тут, то там скупчувалися хмари кристалів, вони, немов коштовності, вигравали на далекому Сонці — усі рідини, висмоктані з корабля, миттєво замерзли.

Усе це було безсумнівною ознакою катастрофи. Як уламки на поверхні океану свідчать про