Читати книгу - "Азазель"

їм людинолюбна конвенція! А кулька розривна, тільки-но в м'яке потрапить, уся так пелюсточками й розкривається. М'ясо, кісточки, жилки всякі в суцільний фарш перетворює. Ви вже, лагідний мій, полегеньку, не смикайтесь, а то я з переляку випалю, а потім не прощу собі такого звірства, каятись буду. Дуже вже боляче, коли в живіт попаде чи ще куди-небудь у тій ділянці.

Гикнувши, та вже не від холоду, а від страху, Фандорін крикнув:

— Іскаріот! Продав вітчизну за тридцять срібляників! — і знову позадкував од зловісного дула.

— Як прорік великий Державін, то непостійність — доля смертних. Та й даремно ви мене ображаєте, серденько. Не тридцятьма сиклями спокусився, сумою значно серйознішою. Її якнайакуратнішим чином до швейцарського банку буде переведено — на старість, аби під парканом не околіти. А вас, дурненького, куди занесло? На кого дзяволити здумали? В камінь стріляти, тільки стріли втрачати. Це ж громадище, піраміда Хеопсова. Лобом не сколупнеш.

Ераст Петрович тим часом позадкував аж до кромки набережної, та був змушений зупинитися, відчуваючи, як низенька облямівка вперлася йому в щиколотку. Цього ж Пижов, судячи з усього, й добивався.

— От і добре, от і славно, — проспівав він, зупиняючись за десять кроків од своєї жертви. — А то хіба легко мені такого повненького юнака до води потім волокти. Ви, яхонтовий мій, не тривожтесь. Пижов свою справу знає. Хлоп — і готово. Замість червоного личка — червона кашка. Якщо й виловлять — не упізнають. А душа зразу до ангелів здійметься. Не встигла вона ще нагрішити, душа ж бо юна.

За цими словами він підняв свою зброю, примружив ліве око й апетитно посміхнувся. Стріляти не поспішав, видно, насолоджувався моментом. Фандорін кинув одчайдушний погляд на порожній берег, тьмяно освітлений світанням. Нікого, жодної людини. Це вже точно був кінець. Біля пакгаузу нібито виник якийсь рух, але розгледіти до пуття не вистачило часу — гримнув страшенно гучний, гучніший од гучного грому постріл, і Ераст Петрович, хитнувшись назад, з несамовитим криком шубовснув у ріку, з якої декілька хвилин тому з такими труднощами вибрався.

Розділ дванадцятий,

У ЯКОМУ ГЕРОЙ ДОВІДУЄТЬСЯ, ЩО В НЬОГО НАВКОЛО ГОЛОВИ НІМБ

Одначе свідомість не покинула застреленого, та й болю чомусь зовсім не було. Нічого не розуміючи, Ераст Петрович замолотив руками по воді. Що таке? Живий він чи вбитій? Якщо вбитий, то чому так мокро?

Над бордюром набережної виникла голова Зурова. Фандорін аж ніяк не здивувався: по-перше, його цієї миті взагалі важко було б чимось здивувати, а по-друге, на тому світі (якщо це, звичайно, він) могло статися й не таке.

— Еразме! Ти живий? Я тебе зачепив? — з надривом закричала голова Зурова. — Давай руку.

Ераст Петрович висунув з води десницю й був єдиним сильним ривком виволочений на твердь. Перше, що він побачив, ставши на ноги, — маленьку фігурку, що лежала ниць, витягнувши вперед руку з важучим пістолетом. Крізь ріденьке жалюгідне волоссячко на потилиці чорніла діра, знизу розтікалася темна калюжа.

— Ти поранений? — стурбовано запитав Зуров, вертячи й обмацуючи мокрого Ераста Петровича. — Не розумію, як це могло приключитися. Просто revolution dans la balistique[31]. Та ні, не може бути.

— Зуров, ви?! — просипів Фандорін, врешті втямивши, що все ще перебуває не на тому світі, а на цьому.

— Не «ви», а «ти». Ми на брудершафт пили, забув?

— Але на-навіщо? — Ераста Петровича знову почало тіпати. — Неодмінно хочете самі мене порішити? Вам що, премію за це обіцяв цей ваш Азазель? Та стріляйте, стріляйте, будьте ви прокляті! Набридли ви мені всі гірше манної каші!

Про манну кашу вирвалося незрозуміло звідки — можливо, щось давно забуте з дитинства. Ераст Петрович хотів і сорочку на грудях рвонути — ось, мовляв, тобі мої груди, стріляй, але Зуров безцеремонно трусонув його за плечі.

— Кінчай марити, Фандорін. Який Азазель? Яка каша? Дай-но я тебе до тями приведу. — І негайно вліпив змученому Ерасту Петровичу два дзвінкі ляпаси. — Це ж я, Іполит Зуров. Не дивно, що в тебе після таких напастей клепки розквасились. Ти обіпрись на мене. — Він обхопив молодика за плечі. — Зараз одвезу тебе в готель. У мене тут конячка прив'язана, у цього (він копнув ногою нерухоме тіло Пижова) — дрожки. Домчимо з вітерцем. Зігрієшся, хильнеш грогу й розтлумачиш мені, що у вас тут за шапіто таке твориться.

Фандорін із силою відштовхнув графа:

— Ні, це ти мені розтлумач! Ти звідки (гик) тут узявся? Навіщо за мною слідкував? Ти з ними заодно?

Зуров сконфужено покрутив чорного вуса.

— Цього в двох словах не розповіси.

— Нічого, у мене (гик) час є. З місця не рушу!

— Гаразд, слухай.

І ось що повідав Іполит.

* * *

— Думаєш, я спроста тобі адресу Амалії дав? Ні, брате Фандорін, тут ціла психологія. Сподобався ти мені, страх як сподобався. Є в тобі щось… Не знаю, печать якась, чи що. У мене на таких, як ти, нюх. Я наче німб у людини над головою бачу, отаке легке сяйво. Особливі це люди, у кого німб, доля їх береже, від усіх небезпек захищає. Для чого береже — людині й самій невтямки. Стрілятися з таким не можна — уб'є. У карти не сідай — продуєшся, які кунштюки з рукава не мечи. Я у тебе німб розгледів, коли ти мене в штос обчистив, а потім жереб на самогубство кидати примусив. Рідко таких, як ти, зустрінеш. От у нас у загоні, коли в Туркестані пустелею йшли, був один поручик, на прізвище Улич. У будь-яке пекло ліз, і все йому за виграшку, тільки зуби шкірив. Чи віриш, якось під Хівою я на власні очі бачив, як у нього ханські гвардійці залп дали. Жодної подряпини! А потім кумису прокислого попив — і амба, закопали Улича в піску. Навіщо Господь його в боях зберіг? Загадка! Так ось, Еразме, і ти з цих, можеш мені повірити. Полюбив я тебе, у ту саму мить полюбив, коли ти без найменшого вагання пістолет до голови приставив і курок спустив. Тільки моя любов, брате Фандорін, матерія хитра. Я того, хто нижчий за мене, любити не можу, а тим, хто вищий, завидую смертно. І тобі позаздрив. Приревнував до німба твого, до везіння несусвітного. Ти дивись, от і сьогодні ти сухим із води вийшов. Ха-ха, тобто вийшов, звичайно, мокрим, але зате живим, і жодної подряпинки. А