Читати книгу - "Азазель"

— Бери за ноги.

Вони підхопили перев'язаний мотузкою згорток і понесли його до дощаного човнового причалу, котрий стрілою нависав над чорною водою.

Ераст Петрович почув скрип дощок під ногами, плескіт ріки. Порятунок був близько. Тільки-но води Темзи зімкнуться над головою, полоснути клинком по путах, розпанахати мішковину й тихесенько виринути під причалом. Відсидітися, доки ці не підуть, і все — спасіння, життя, свобода. І так легко й гладенько все уявилося, що внутрішній голос раптом шепнув Фандоріну: ні, Ерасте, в житті так не буває, обов'язково приключиться яка-небудь капость, що зіпсує весь твій чудовий план.

Ох, накаркав голос внутрішній, накликав біду. Капость і насправді не забарилася намалюватися — та не з боку кошмарного містера Морбіда, а за ініціативою добродушного Франца.

— Постривай, Джоне, — сказав той, коли вони зупинилися біля самісінького краю пірса і поклали свою ношу на поміст. — Не гоже так живу людину, наче цуценя, у воду кидати. Ти б хотів бути на його місці?

— Ні, — відповів Джон.

— Ну от, — зрадів Франц. — І я кажу. Захлинутися в тухлій, поганій юшці — бр-р-р. Я такого нікому не побажаю. Давай вчинимо по-божому: приріж його спочатку, щоб не мучився. Чик — і край, га?

Ерасту Петровичу від такого людинолюбства зробилося кепсько, але милий, дивний містер Морбід пробурчав:

— Еге ж, буду я ножа кров'янити. Ще рукав забризкаєш. Мало із цим щеням мороки було. Нічого, й так здохне. Коли ти такий добрий, придуши його мотузкою, ти мастак у цій справі, а я поки що піду, яку-небудь залізяку пошукаю.

Його важкі кроки віддаленіли, і Фандорін залишився наодинці з людяним Францом.

— Не треба було поверх мішка обв'язувати, — задумливо промовив той. — Усю мотузку перевів.

Ераст Петрович підбадьорливо замугикав — нічого, мовляв, не переживай, я вже як-небудь обійдусь.

— Ех, бідолаха, — зітхнув Франц. — Бач, стогне, серце розривається. Гаразд, хлопче, не бійся. Дядько Франц для тебе свого ременя не пожаліє.

Почулися кроки, що наближалися.

— Ось, шмат рейки. Якраз буде, — прогудів дворецький. — Просунь під мотузку. Раніше ніж через місяць не випливе.

— Зачекай хвилинку, я тільки йому петельку накину.

— Та йди ти зі своїми ніжностями! Час не жде, світатиме скоро!

— Вибач, хлопче, — жалісливо сказав Франц. — Видно, така твоя доля. Das hast du dir selbst zu verdanken.[30]

Ераста Петровича знову підняли, розгойдали.

— Azazel! — суворим, урочистим голосом вигукнув Франц, і наступної секунди сповите тіло з плескотом гухнуло в гнилу воду.

Ні холоду, ні навіть масної ваги водяного панцера не відчував Фандорін, кремсаючи стилетом намоклий шнур. Більше за все мороки було з правою рукою, коли ж вона звільнилася, справа пішла хутчіше: рраз! — і ліва рука почала допомагати правій; два! — й мішок розбатовано від верху до низу; три! — і важкий шмат рейки пірнув у м'який мул.

Тепер тільки б не виплисти передчасно. Ераст Петрович відштовхнувся ногами, а руки виставив уперед і занишпорив ними в мутній темряві. Десь тут, зовсім близько, мають бути опори, на котрих стоїть причал. Ось пальці торкнулися слизької, обліпленої водоростями деревини. Тихо, непоспіхом, угору по стовпу. Щоб без сплеску, без звуку.

Під дерев'яним помостом пірса темно-претемно. Раптом чорна вода беззвучно вивергнула із своїх надр білу, круглу пляму. В білому колі утворилося ще одне, маленьке й чорне — це титулярний радник Фандорін жадібно ковтнув річкового повітря. Пахло гниллю й гасом. То був чарівний запах життя.

А тим часом нагорі, на причалі, точилася неспішна розмова. Той, хто затаївся внизу, чув кожне слово. Бувало, Ераст Петрович доводив себе до сліз розчулення, уявляючи, якими словами згадуватимуть його, передчасно загиблого героя, друзі й вороги, які промови лунатимуть над розверстою могилою. Можна сказати, вся юність минула в цих мріях. Яким же було обурення молодика, коли він почув, про які дурниці теревенять ті, хто вважав себе його вбивцями! І жодного слова про того, над ким зімкнулися похмурі води, — про людину з розумом і серцем, з благородною душею й високими устремліннями!

— Ох, обійдеться мені ця прогуляночка нападом ревматизму, — зітхнув Франц. — Бач як сирістю тягне. Ну чого тут стовбичити? Ходімо, га?

— Рано.

— Слухай, адже я з цією біганиною без вечері лишився. Як гадаєш, дадуть нам пожерти чи ще яку-небудь робітку видумають?

— Не нашого розуму діло. Як скажуть, так і зробимо.

— Хоч би телятинки холодної перехопити. В животі бурчить… Невже будемо з насидженого місця зриватися? Тільки прижився, звикся. Навіщо? Адже обійшлося все.

— Вона знає, навіщо. Раз веліла, значить, треба.

— Це вже точно. Вона не помиляється. Заради неї я що хочеш — батечка рідного не пожалів би. Якби, звичайно, він у мене був. Мати рідна для нас не зробила б стільки, скільки вона зробила.

— Авжеж… Все, ходімо.

Ераст Петрович зачекав, доки вдалині стихнуть кроки, для надійності дорахував іще до трьохсот і тільки тоді рушив до берега.

Коли він з великими труднощами, кілька разів зірвавшись, вибрався на низенький, але майже прямовисний парапет набережної, темрява вже починала танути, витіснювана світанком. Утопленика, що не відбувся, бив дрож, цокотіли зуби, а тут іще гикавка напала — видно, наковтався смердючої річкової води. Але жити все одно було прекрасно. Ераст Петрович окинув любовним поглядом сірий простір ріки (на тому боці лагідно світилися вогники), розчулився добротністю приземкуватого пакгаузу, схвалив розмірене погойдування буксирів і баркасів, які витягайся вздовж пристані. Безтурботна усмішка осяяла мокре, з мазутною смугою на лобі обличчя повсталого із мертвих. Він солодко потягнувся, та так і завмер у цій безглуздій позі — від рогу пакгаузу відокремився і швидко-швидко покотився назустріч низенький, проворний силует.

— От іроди, от бестії, — приказував силует на ходу тонким, здалеку чутним голоском. — Ну нічого доручити не можна, за всім догляд потрібен. Куди ви всі без Пижова, куди? Пропадете, як щенята сліпі, пропадете.

Охоплений праведним гнівом, Фандорін рвонувся вперед. Схоже, зрадник думав, що його сатанинське відступництво лишилося нерозкритим.

Однак у руці губернського секретаря блиснуло негарним сяйвом щось металеве, і Ераст Петрович спочатку зупинився, а потім і позадкував.

— Це ви правильно, полуничний мій, вирішили, — схвалив Пижов, і стало видно, яка пружна, котяча в нього хода. — Ви розумний отрок, я відразу визначив. Оце що у мене, знаєте? — Він помахав своєю залізякою, і Фандорін розгледів двоствольний пістолет незвичайно великого калібру. — Жахлива штука. На тутешньому розбійному жаргоні «смешер» називається. Ось сюди, чи зволите бачити, дві розривні кульки вставляються — ті самі, що Санкт-Петербурзькою конвенцією 68-го року заборонені. Так злочинці ж, Ерастоньку, лиходії. Що