Читати книгу - "Король болю"

Він потягнув до вина і налив собі ще півкухля.

— Як і домовлялися, можете спати спокійно, доки я тут на варті, — додав він.

Йоанна вдячно всміхнулася і, розчесавши волосся, невдовзі й справді заснула, не знімаючи своєї білої сукні.

— А ти сиди й хлебчи вино, телепню, — промовив тоді до себе найманець, — хоча досить ступити кілька кроків, і можна заволодіти нею без надмірних зусиль...

Він зрозумів, що ця думка до самісінького ранку не дасть йому спокою, тому принаймні намагався дивитися в інший бік, у темне вікно. Воно було схожим на чорне матове дзеркало, в якому відображалися покої. Видно було товсту лоєву свічку, що згоріла до половини, колиску з дитиною Йоанни і відкриту скриню... Він споглядав цю нерухому картину досить довго, доки врешті не зауважив, що вона раптово змінилась. Колиска чомусь посунулась убік, а на її місці невідомо звідки з’явився ще один стіл. Різко повернувшись, Казимир побачив, що цим столом сидить невідомий, зодягнений в чорне. Той самий, з яким він колись вже зіткнувся в цій самій кімнаті. Одним рухом, найманець вихопив шаблю, але дивний гість навіть не поворухнувся. Краєм ока, Казимир зазирнув до колиски, аби пересвідчитись, що дитина не зникла. На щастя, маленький син Йоанни й досі був там і мирно спав.

— Відклади шаблю, — крижаним голосом наказав незнайомець, — вона не стане тобі в пригоді.

Найманець відчув, що тут абсолютна рація, і скорився. Той, хто міг так раптово й невідомо звідки з’являтися, навряд чи боявся удару клинком.

— Хто ти в біса такий? — запитав Казимир.

— Недовго живуть ті, кому я називаю своє ім’я. Навіть менше, ніж ті, хто мене бачить... — прозвучала відповідь.

— Тоді що тобі потрібно від цієї жінки?

Незнайомець повільно повернув обличчя убік колиски.

— Ось ця маленька душа, — промовив він, і в Казимира схолола в жилах кров, — а ще... Ще потрібен страх його матері. Розпач, з яким вона побивається над дитиною, боячись за неї і відчуваючи своє безсилля. Ось чому я не забрав дитину одразу. Ці почуття живлять мене, дарують задоволення, насолоду, яку вам, нікчемним смертним, пізнати не дано.

— Ти демон смерті! — процідив Казимир.

— Вгадав.

— Сучий виродок, — додав найманець і мимоволі перехрестився.

— А от цього робити не слід, — застеріг той, — мене це нервує...

— Дитину я тобі не віддам, — рішуче мовив Казимир, — доведеться разом з її душею забрати й мою.

З вуст демона долинулось щось схоже на сміх.

— Твою душу? — перепитав він, — твою мерзенну, жадібну душу, що не варта й мідяка?

— Яка вже є...

— Страх її переповнює, і ти понад усе зараз ненавидиш обставини, які змусили тебе бути тут, а не деінде, куди може завести тебе твоє низьке ремесло, — продовжив той.

— Якби не ті обставини, я згорів би на вогнищі, — промовив Казимир.

Найманець упіймав себе на думці, що насправді це прозвучало, як виправдання перед самим собою. Чому він і справді не послав усе це під три чорти? Дурнуватих і боягузливих замкових вояків, кровожерливих стридів, а надто цього демона навпроти? Все тому, що Агата Сененська врятувала йому життя, яке після цього не один раз знову висіло на волосинці.

Співрозмовник, схоже, читав його думки:

— Виявляється, ви, шановний пане Казимире, здатні на вдячність? — іронічно промовив він, — досі більшість найманців, з якими мені доводилось мати справу, не були обтяжені цією рідкісною рисою, притаманною, здебільшого, особам благородного походження.

— Називай це, як хочеш, — видихнув той.

— І що ж, ти справді ладен пожертвувати своєю душею заради сина цієї жінки? — тепер він повернув обличчя вбік Йоанни.

— Так, ладен.

— Боїшся, що сумління не дасть спокою?

— Совість — найжорстокіший кат. Страшніший за всіх катів світу разом узятих.

— Що ж, тоді я тобі допоможу, — несподівано сказав демон і простягнув над столом обидві руки.

Коли прибрав їх, на ньому виявилась шахівниця з розставленими фігурами. З боку Казимира стояли білі, з боку його суперника — чорні.

— Сподіваюся, ти вмієш грати в цю гру? — поцікавився демон.

— Так, — ствердно відповів той.

— Чудово... Бачиш, з трьох наймогутніших Владик Зла, що змушені перебувати тут, у Світі Смертних, я єдиний, кого цікавлять людські почуття. Інші двоє занадто зайняті своїми покликаннями. Один, кого називають Королем болю, втішається людськими муками, інший носиться лісами разом зі своїми дітьми-людожерами... І тільки я насолоджуюсь вашими емоціями.

Знаєш, найманцю, це завдяки мені король Речі Посполитої помер на день пізніше свого часу... А одного разу я допоміг подорожнім, які заблукали через шалені вітри. Мені подобається спостерігати за іграми смертних й час від часу обережно на них впливати.

От і зараз, коли доля цієї дитини вже, здавалося б, вирішена, я пропоную тобі партію в Шахи... Переможуть білі — син цієї жінки буде жити, чорні — помре.

— Хіба можливо обіграти демона? — мовив Казимир.

— А ти спробуй... Твій хід.

Найманець непевно торкнувся королівського пішака[42] й просунув його на дві клітини вперед. Його суперник миттю зробив хід у відповідь. Після дебюту, гра перейшла в мітельшпіль,[43] де Казимирові навіть вдалося здобути певну перевагу. Його фігури захопили центр шахівниці і вже, здавалось, от-от перейдуть в рішучий наступ, аж тут чорні влаштували їм хитру пастку. Як не ламав собі голову Казимир, але викрутитись не зміг. Положення фігур на дошці знову вирівнялось, а його перевага зникла.

Гра тривала всю ніч і лиш над ранок, коли за вікном почало сіріти, партія перейшла в ендшпіль[44].

— Зізнаюся, не чекав такої гри, — озвався демон, — ти мене здивував.

Казимир уперше за ніч відірвав погляд від шахівниці. Найманець намагався видаватися спокійним, але рясний піт, що стікав по його обличчю видавав шалене хвилювання, яке збурювало його зсередини. Він спершу хотів відповісти, але побоявся, що голос зрадливо затремтить. Гравці повернулися до своїх фігур, і за годину, якраз коли зблиснули перші промені світанку, стало зрозуміло, що в їхній партії — нічия.

— Що тепер? — встаючи з-за столу, запитав Казимир.

— А що мало б бути, на твою думку? — питанням на питання відповів демон.

Його силует навпроти став раптом