Читати книгу - "Король болю"

Обличчя її спохмурніло, а з очей, здавалось, от-от вдарять блискавки. Зараз вона була такою ж, як і тоді, коли врятувала Казимира від вогнища.

— Гадаю, карати їх не слід, — спокійно відповів той.

— Чому?

— Карати за боягузтво слід воїнів, — сказав Казимир, — втекти з поля бою — ганьба і злочин для солдата, а не для селянина. Ці люди — вчорашні селяни. Вони можуть одягти обладунок, взяти до рук зброю і навіть навчитися стріляти чи фехтувати, але воїнами від цього не стануть. Все, що в них сяк-так виходить, — це охороняти замок.

— Хіба що від лисиць і борсуків, — гірко всміхнулася Агата.

Чоловік мовчки вклонився у відповідь на цей нещадний жарт.

— Що ж нам робити, пане Казимире? — запитала вона.

— Знайти справжніх солдатів і вступити з тими лісовими потворами в боротьбу, ваша милосте.

— Але ж довкола нас одні селяни!

— Дозвольте мені вирушити до Лемберга, — мовив Казимир, — там у мене є декілька знайомих, які допоможуть зібрати загін сміливців і самі стануть на службу до вашої милості.

Агата трохи помовчала.

— Гаразд, — врешті вимовила вона, — зрештою, я не маю іншого вибору, як тільки довіритись вам.

— Як обіцяв, ваша милосте, я зроблю все, що від мене залежить, аби допомогти вам, — сказав найманець.

— Що ж, — вже бадьоріше озвалася господиня, мовби слова цього чоловіка й справді вселили в неї неабияку певність, — думаю, сьогодні ви ще почуваєтесь втомленим, тому не буду довго вас затримувати. До Лемберга можете вирушати тоді, коли вважатимете за найкраще.

— В такому разі я не зволікатиму, — мовив Казимир.

— Чудово.

Пані Сененська повернулася у своє крісло, поруч з яким лежав її вірний пес Персей.

— Чи не проведете ви мене до моїх покоїв, пане Казимире? — вперше за весь час озвалася Йоанна.

Агата з подивом глянула на кузину. Найманець був не менш здивований таким проханням, але відповів ствердно. Попрощавшись з господинею замку, вони вийшли сходами нагору.

В коридорі Йоанна сповільнила крок і трохи міцніше стиснула його руку.

— Вибачте, що обтяжую вас, — несміливо мовила вона.

— Аж ніяк не обтяжуєте, ваша милосте, — щиро заперечив він.

— Мені було страшно тут без вас...

— Даруйте, що забарився. Як ваш син?

— Кволий. Час од часу бідолашну дитину лихоманить... Можу залишити його з годувальницею тільки на короткий час.

— Чи оглядав його лікар?

— Так, але не зміг пояснити, що з ним коїться... Знаєте, той незнайомець... Той, кого я бачила над колискою...

Йоанна зупинилася і глянула Казимиру просто в вічі. Від її погляду в нього по шкірі пробігли мурашки.

— Він став з’являтися усе частіше, і я відчуваю його присутність тепер навіть удень. Мовби він поселився тут...

Раптом Йоанна молитовно склала перед ним руки, як перед іконою.

— Мій дорогий лицарю, — сказала жінка, — я знаю, що моє прохання може видатись вам непристойним і ви подумаєте, що я геть здуріла, та все ж наважусь, бо це прохання відчаю...

— Кажіть, ваша милосте.

— Чи могли б ви сьогодні прийти до моїх покоїв десь опівночі? — видихнула вона й одразу сховала очі, — в той час, годувальниці вже не буде... Я прошу тільки заночувати в моїй кімнаті, аби мені було спокійніше.

Від несподіванки Казимиру перехопило подих, і він довго не міг підібрати підходящу відповідь.

— Що ж, — болісно мовила Йоанна, — тепер я себе ще й зганьбила...

З цими словами, вона спробувала піти, але найманець легко притримав її за плече.

— Я прийду, ваша милосте, — сказав він.

Жінка, все ще не піднімаючи погляду, спробувала усміхнутись, але кутики її вуст лише кволо здригнулись. Вони попрощались, ніби й не домовились про нічну зустріч. Або ж, наче юні коханці, приховували домовленість навіть від самих себе.

Казимир, сидячи біля вікна, дочекався півночі, а тоді, звівшись на ноги, тихо вийшов зі своїх покоїв. Безшумно й озираючись, наче злодій, він підійшов до дверей Йоанни і легенько постукав. Вона відчинила йому за хвилину й впустила досередини. Біля вікна стояло таке ж крісло, як і в його кімнаті, тому Казимир мимоволі попрямував до туди. Сівши, він відчув себе дещо впевненіше, мовби таке положення забезпечувало не тільки рівновагу його тілу, але й думкам. Він мовчки спостерігав, як Йоанна, в білій сукні, без жодного звуку, ніби привид, йшла від колиски до столу, на якому стояли наїдки і пляшка вина, а потім від столу до скрині з відкинутим віком, де взяла до рук біле полотно і з ним повернулась до колиски.

Казимир стежив за її вправними граційними рухами, і вперше за весь час ця жінка видалася йому привабливою. Жінка, яку він поранив ненароком своїм кинджалом і, подумавши, що вбив, устиг навіть обміркувати, як збудеться її тіла. Він би з приємністю зняв з неї той білий одяг, щоб подивитися, як виглядає вона оголеною.

Між тим, Йоанна пошепки запропонувала йому пригоститися вином і наїдками. Казимир не відмовився. Зрештою, таким чином можна було відволіктися від своїх хтивих думок.

— Ви раніше чули щось про цих стридів, які живуть у тутешніх лісах, ваша милосте? — запитав найманець, бачачи, що Йоанна відійшла від колиски і сіла на край свого ліжка, — чи давно вони тут? І звідки взялися?

Жінка кивнула і, якусь мить помовчавши, сказала:

— Колись мій учитель латини, добряче перебравши вина, розповів мені під час уроку про трьох демонів, яких було вислано з пекла у світ смертних... Про це він прочитав у якісь таємній книзі. Начебто демони повстали проти Верховного Зла, однак програли битву. Першим і найголовнішим з вигнанців був Демон болю, Асмодей, покровитель жорстокості та жахливих мук... Двоє інших — Демон Смерті Мафас та Демон Ненаситності Баал — йому корилися.

Далі він сказав, що Баал злягався із земними жінками і зачав багато дітей, які народилися кровожерними потворами і дали своє потомство. Звідси і походить плем’я стридів...

Протверезівши, вчитель латині поспішив запевнити, що все вигадав і ніякої таємної книги ніколи не читав, але батько, бачачи, як сильно я злякалась, звелів його висікти в стайні й вигнати геть без платні. Досі про це я розповідала тільки своєму чоловікові...

— Дякую, ваша