Читати книгу - "Драйв. Дивовижна правда про те, що нас мотивує"

Розділ 6. Мета

Завдяки статистам ми знаємо, що демографічна належність до певної групи – це доля. А завдяки «Роллінґ Стоунз»[160] ми усвідомлюємо, що не завжди можемо досягти того, чого бажаємо[161]. От чого ми не знаємо, то це того, що відбувається, коли ці два непокірні принципи сідають разом, наливають собі по чарчині та знайомляться ближче.

Але зараз дізнаємося.

2006 року першим представникам покоління бейбі-бум[162] почало виповнюватися шістдесят років. У ювілейні дні народження люди зазвичай зупиняються й роздумують над своїм життям, даючи йому критичну оцінку. І я встановив, що коли бейбі-бумери в Сполучених Штатах та деінде досягають цього вікового дороговказу, то зазвичай реагують на нього в три різних етапи.

На першому етапі вони запитують: «Як же воно сталося так, що мені вже шістдесят?» Коли їхній вік перевалює за 60, люди дуже часто дивуються та дещо тривожаться. Шістдесят, думають вони, – це старість. Вони починають підраховувати все, про що шкодують, та намагаються протистояти реальності того, щодо чого вокаліст Мік Джаґер та його музичний гурт таки мали рацію, – вони не завжди досягали того, чого бажали.

Але тут надходить наступний етап. У не такому вже й далекому минулому дожити до шістдесяти означало, що ви дещо… гм… старенькі. Все ж на початку ХХІ століття кожен, кому вистачило здоров’я дотягнути шістдесяти, швидше за все, ще трохи пошкутильгає життєвим шляхом. За даними ООН, середньостатистичний шістдесятирічний американський бейбі-бумер може розраховувати на те, що проживе ще двадцять з гаком років; шістдесятирічна американка житиме ще чверть століття. У Японії шістдесятирічний може очікувати, що ще відсвяткує 82-й день народження, а шістдесятирічна японка доживе майже до вісімдесяти восьми. Така модель залишається незмінною у багатьох заможних країнах. У Франції, Ізраїлі, Італії, Швейцарії, Канаді та інших країнах, якщо ви дожили до віку шістдесяти, то ви, більш ніж імовірно, доживете й до своїх вісімдесяти[163]. Якщо ви усвідомлюєте це, вас огортає певне полегшення. «Хух! – зітхнули бейбі-бумери з Торонто чи Осаки. – У мене в запасі ще кілька десятиріч».

Проте його дія швидко розвіюється, бо, щойно зітхання вщухають, люди входять у третій етап. Починаючи розуміти, що попереду в них ще двадцять п’ять імовірних років, шістдесятирічні бейбі-бумери озираються на двадцять п’ять років назад, коли їм було тридцять п’ять, і раптова думка вдаряє їм у голову. «Ого, час реально пролетів швидко, – дивуються вони. – Що, і наступні двадцять п’ять років промчать так само блискавично? І якщо так, то коли я вже займусь чимось, що буде важливим? Коли розпочнуться мої найкращі роки? Коли я зміню щось на краще в цьому світі?»

Ці запитання, що лунають у розмовах за кухонними столами бейбі-бумерів по всьому світу, подекуди звучать аж надто емоційно. Але саме зараз вони виникають у нечуваних досі кількостях. Задумайтесь: бейбі-бумери є найбільшою демографічною групою у більшості країн Західної півкулі, у Японії, Австралії та Новій Зеландії.

За інформацією, наданою Бюро перепису населення Сполучених Штатів, наразі тільки в США мешкає приблизно 78 мільйонів бейбі-бумерів, а це означає, що щороку в середньому чотири мільйони американців досягають цього дня народження, сповненого аналізу прожитого життя та переосмислення цінностей[164]. Це понад 11 тисяч людей кожного дня, понад 450 людей за годину.

Інакше кажучи, в одній лише Америці сто бейбі-бумерів досягають віку шістдесяти кожні тринадцять хвилин.

Кожні тринадцять хвилин ще одна сотня людей – представників найбагатшого та найбільш освіченого покоління, що коли-небудь жило на цій планеті, – починають рахуватися зі своєю смертністю та ставити глибокі запитання про сенс та значущість життя й роздумувати над тим, чого вони насправді хочуть.

Сто людей. Кожні тринадцять хвилин. Щогодини. Щодня. До 2024 року.

Коли холодний атмосферний фронт демографії зустрінеться з теплим фронтом нездійснених мрій, то результатом цьому буде буря цілеспрямованості, якої світ ще не бачив.

Мотив мети

Наявність перших двох ніжок у штативі типу І – автономії та майстерності – є істотно важливою. Але для того, аби підтримувати правильний баланс, їм потрібна й третя ніжка – мета, яка надає сенсу двом своїм подругам. Люди, у яких є автономія і які працюють у напрямку майстерності, є неймовірно результативними. Але ті, хто робить це в ім’я величнішої мети, можуть досягнути навіть більшого. Найбільш мотивовані люди – не кажучи про тих, що найбільш продуктивні та задоволені, – це ті, хто протягує нитку свого бажання у вушко ідеї, вищої за них самих.

Я щиро вірю в те, що зараз з’являється нова форма капіталізму. Дедалі більше зацікавлених сторін (клієнти, службовці, акціонери та широкий загал суспільства) хочуть, аби їхні підприємства мали… мету, вищу за їхній продукт.

Метс Ледергоузен, інвестор та колишній генеральний директор «МакДоналдз»

І все ж Мотивація 2.0 не визнає мети як мотиватора. Оперативна система типу Х не цілком відмовляється від цієї концепції, а лише понижує його до рангу орнаменту – красивого аксесуара, якщо вам так подобається, і не знімає його, аж поки він не стає на заваді важливим справам. Тим часом, пристаючи на цю точку зору, Мотивація 2.0 нехтує надмірно важливою складовою людської сутності. Відколи люди вперше побачили небо й почали шукати своє місце у світі, відколи вони вперше спробували змінити цей світ на краще, створивши щось таке, що закарбувалося б у пам’яті наступних поколінь, відтоді ми й стали шукачами мети. «Мета надає життю активної енергії, – сказав мені психолог Михай Чиксентмихайі під час нашого з ним інтерв’ю. – Я вважаю, що еволюція доклала свою руку до відбору людей, які бачитимуть сенс у творінні поза межами свого его».

Мотивація 3.0 намагається навернути людей до цього аспекту людської природи. Бейбі-бумери зі всього світу, замислившись над цифрами на своїх ювілейних тортах, підштовхують мету чимраз ближче до центру свого кругозору. У результаті у світі бізнесу почали інакше розглядати місце, яке мета посідає в тому, що вони роблять. «Як емоційному каталізаторові, стимулу капіталопримножування бракує сил мобілізувати людську енергію повною мірою», – говорить майстерний стратег (і бейбі-бумер) Гарі Геймел[165]. Вражаючі показники браку завзяття у працівників, що я описав у попередньому розділі, супроводжуються іншим явищем, яке