Читати книгу - "Драйв. Дивовижна правда про те, що нас мотивує"

Ось вона – сутність майстерності. Майстерність – це асимптота.

Ви можете підійти до неї. Можете націлюватися на неї. Можете підібратися дуже близько. Але, як і Сезанн, ви ніколи не торкнетеся її. Не можна досягнути вичерпної майстерності. Тайгер Вудс – мабуть, найвеличніший гравець у гольф усіх часів і народів, рішуче стверджував, що він іще, може, повинен удосконалювати себе. Він сказав це, ще будучи аматором. І повторить знову, після своєї найкращої партії чи найвдалішого сезону. Він женеться за майстерністю. Що ж, це знають усі. А от чого не знають, то його усвідомлення, що він ніколи її не наздожене: вона завжди буде швидшою за нього.

Асимптота майстерності є джерелом розчарування: навіщо гнатися за чимось, чого ти ніколи цілком не здобудеш? Але вона також є й джерелом принади: а чому б і не спробувати? Весь смак криється в самій гонитві, а не в здобутті. У підсумку майстерність тому й вабить нас, що постійно вислизає з наших рук.

Кисень душі

У піддослідних були наявні всі тривожні ознаки «загального розладу тривожності» – психічного захворювання, що вражає майже 3 % дорослого населення. Згідно з «Діагностично-статистичним посібником психічних розладів» (ДСППР – ІV), наявність трьох будь-яких симптомів зі списку, поданого нижче, вказує на наявність того, що може бути серйозною проблемою.

• Занепокоєння та гранична знервованість.

• Швидка втомлюваність.

• Труднощі при зосередженні уваги або ж затуманення розуму.

• Дратівливість.

• М’язовий тиск.

• Порушення сну.

Ці чоловіки та жінки були хрестоматійними прикладами. Одна особа, яка раніше жила життям, сповненим душевного спокою, почала почуватися «під тиском, більш ворожою, злою та дратівливою». Інша ж заявила про посилення «дратівливості й занепокоєння» та «занепад зосередженості». Ще один написав таке: «Спав погано, став апатичним, більш нервовим та обачнішим». Деякі люди побоювались, що в них буде нервовий зрив. В одного чоловіка свідомість пригасла настільки, що він ненароком пішов на стіну, зламавши собі окуляри.

Скажете, настав час відвідати психіатра чи почати вживати седативні препарати?

Зовсім ні. Для цих людей настав час дозволити потоку повернутись у їхнє життя. На початку 1970 років Чиксентмихайі проводив експеримент, у ході якого просив людей занотовувати все неважливе, що вони робили у своєму житті, – а саме, незначні дії, які виконувались не з почуття обов’язку чи задля того, аби досягнути певної мети, а просто тому, що подобалися людям. Тоді він дав такі рекомендації: «Починаючи [зранку призначеного дня] від того моменту, як ви прокинетесь, і до 21:00, просимо вас поводитися так, як завжди – робіть усе те, що вам треба, але не беріться за те, що відповідало б опису „гра“ або „неважливе інструментальне заняття“.»

Інакше кажучи, Чиксентмихайі та його дослідницька команда спрямували учасників на те, аби ті очистили своє життя від потоку. Люди, яким подобалися певні аспекти їхньої роботи, мали уникати ситуацій, що могли давати професійне задоволення. Тим, хто смакував важкими фізичними навантаженнями, слід було залишатись малорухомими. Одній із жінок-учасниць експерименту дуже подобалося мити посуд, і це, за її словами, сповнювало її життя певним конструктивним завданням і давало час помріяти, не очікуючи якихось суспільних доган, але вона отримала наказ мити посуд лише за крайньої необхідності.

Дослідникам не довелося довго чекати результатів. Уже наприкінці першого дня учасники «розуміли підвищену марудність своєї поведінки». Вони почали скаржитись на головний біль. Більшість із них, звітуючи перед експериментаторами, згадували, що їм було важко зосередитись на чомусь одному і що над їхніми головами постійно кружляли якісь незрозумілі думки, які важко було розігнати. У той час як декого хилило на сон, інші були надто жвавими, аби заснути. Чиксентмихайі писав: «Усього лише після двох днів досліду… загальне погіршення настрою прогресувало настільки, що продовження експерименту можна було вважати не рекомендованим»[158].

Два дні, тобто сорок вісім годин, без потоку занурили людей у стан, що був страхітливо подібним до серйозного психічного розладу. З результатів експерименту випливає припущення, що потік, глибоке відчуття завзяття, до якого закликає Мотивація 3.0, не є забаганкою. Це потреба. Він потрібен нам для того, щоб вижити. Це кисень душі.

Й одним з іще більш несподіваних відкриттів Чиксентмихайі є те, що люди, найімовірніше, досягнуть потоку швидше в стані праці, ніж дозвілля. Праця часто може набувати форми й інших автотеличних відчуттів: чітко поставлені цілі, незагайний зворотний зв’язок, виклики, що ідеально відповідають нашим здібностям. І за таких умов ми не лише насолоджуємось нею більше, а й краще її виконуємо. Ось чому той факт, що організації нормально ставляться до робочого середовища, яке позбавляє величезну кількість людей можливості пережити ці відчуття, залишається доволі дивним. Адже, забезпечуючи працівників більшою кількістю завдань золотої середини і шукаючи способів вивільнити позитивний аспект ефекту Сойєра, організації допомагають самим же собі, урізноманітнюючи при цьому життя людей.

Чиксентмихайі збагнув цю важливу істину більш ніж тридцять років тому, коли написав, що «немає більше причин вважати, що лише недоречна до справи гра здатна давати радість, тимчасом як по-справжньому серйозні справи від самого початку мають сприйматися як тягар на людських плечах. Коли ми усвідомимо, що межі між роботою та грою є штучними, тоді ми й зможемо взяти все у свої руки та почнемо виконувати важке завдання перетворення сучасного світу на такий, що буде більш придатним для життя»[159].

Але якщо ми шукаємо шляхів, як не наробити в цьому помилок, як зробити майстерність нормою життя, то сидіння у залах засідання чи робота в одному з кабінетів по коридору – точно не ті моделі поведінки, що нам необхідні.

За обідом ми з Чиксентмихайі говорили про дітей. Життя маленької дитини просто рясніє автотеличними відчуттями. Діти жвавішають від відчуття радості, володіють експансивним способом мислення, працюють із віддачею кадета з Вест-Пойнта і прямують від одного моменту потоку до іншого. У невпинній гонитві за майстерністю вони використовують свій розум і тіло, аби пізнавати довкілля та виправляти його недоліки.

Потім, на певному етапі їхнього життя, вони враз перестають так робити. Що з ними трапляється?

«Ви починаєте соромитись того, що те, чим ви займаєтесь, є інфантильним», – пояснив Чиксентмихайі.

Яка ж це груба помилка! Мабуть, ви і я, та й кожен дорослий, що сам керує власним життям – це і є ті люди, кого вважають незрілими. Дивуючись, як дорослі могли дійти до настільки неправильного способу життя, повертаємось до того, що Чиксентмихайі пережив на тому потязі. І хоч наші обставини є менш загрозливими, проте наше спостереження є рівнозначно проникливим. Спираючись