Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

Настав день випуску. Коли я у спальні вдягався, щоб піти на церемонію – кульмінацію семи років резидентури – у мене стався різкий напад нудоти. Це не було схоже на звичну нудоту від хіміотерапії, яка накочує, немов хвилі, і яку, як і хвилі, можна опанувати. Я почав нестримно блювати зеленою жовчю; її вапнистий присмак відрізнявся від шлункової кислоти. Вона сформувалась глибоко в кишках.

Усе-таки я не піду на церемонію випуску.

Щоб організм не зневоднився, мені потрібне було внутрішньовенне вливання, тому Люсі відвезла мене у відділення невідкладної допомоги, де мені почали вводити рідину. На зміну блюванню прийшла діарея. Я приязно поспілкувався з медичним резидентом, Бредом, і розповів йому свою медичну історію із зазначенням усіх моїх ліків. У результаті мова зайшла про досягнення молекулярної терапії, особливо ліків, які я приймав, Тарцеви. Медичний план був простий: мені потрібно було вводити рідину через крапельницю, поки я не зможу самостійно пити ротом. Того вечора мене перевезли в лікарняну палату. Але, коли медсестра перевіряла мій список ліків, я помітив, що в ньому немає Тарцеви. Я попросив її зателефонувати резидентові і виправити помилку. Таке трапляється. Зрештою, я приймав дванадцять видів ліків. Встежити за всім було нелегко.

Бред прийшов далеко після півночі.

– Я чув, що у вас було запитання стосовно ваших ліків? – сказав він.

– Так, – відповів я. – Тарцеву не замовили. Чи могли б ви її замовити?

– Я вирішив її скасувати.

– Чому це?

– Рівень ензимів у вашій печінці надто високий для неї.

Я був спантеличений. У мене вже кілька місяців був високий рівень ензимів; якщо це спричиняло проблеми, чому ми раніше про це не говорили?

Хай там як, це точно була якась помилка.

– Емма – мій онколог і ваш керівник – бачила ці цифри, і вона хоче, щоб я і далі її вживав.

Резидентам часто доводиться ухвалювати медичні рішення без участі лікаря-куратора. Але тепер, коли він дізнався думку Емми, звичайно ж, він мав би відступити.

– Можливо, вона спричиняє ваші проблеми із шлунково-кишковим трактом.

Я почувався ще більш розгубленим. Зазвичай згадка про розпорядження лікаря-куратора припиняє дискусії.

– Я вживав Тарцеву протягом року без жодних проблем, – сказав я. – Ви вважаєте, що це вона раптом спричинилась до таких наслідків, а не хіміотерапія?

– Так, можливо.

На зміну розгубленості прийшла злість. Невже якийсь хлопець, який два роки тому закінчив медичну школу, не старший за моїх молодших резидентів, сперечатиметься зі мною? Одна річ, якщо він має рацію, але він верз казна-що.

– Хм, хіба я не казав вам в обід, що без цих ліків активуються метастази в моїх кістках і завдають мені нестерпного болю? Не хочу, щоб це звучало драматично, але мені ламали кістки під час занять боксом, та це набагато гірше. Тобто десять за десятибальною шкалою, або «біль-настільки-сильний-що-я-зараз-почну-кричати».

– Ну, враховуючи період напіврозкладу Тарцеви, це, мабуть, станеться не раніше ніж через день.

Я зрозумів, що для Бреда я не пацієнт, а проблема, комірка, у якій потрібно поставити галочку.

– Послухайте, – провадив він, – якби на вашому місці був хтось інший, цієї розмови не було б. Я би просто скасував ці ліки і змусив вас довести, що без них ви відчуваєте такий біль.

Що сталось із тією привітною розмовою, яка відбулась між нами в обід? Я пригадав, як у медичній школі одна пацієнтка розповіла мені, що вона завжди вдягає найдорожчі шкарпетки на прийом до лікаря, щоб, якщо її вдягнуть в лікарняну сорочку і роззують, лікар побачив її шкарпетки і зрозумів, що це зібрана людина, до якої потрібно ставитись із повагою. (От у чому проблема – я був у лікарняних шкарпетках, які крав не один рік поспіль!)

– Як би там не було, Тарцева – це не прості ліки, їх не можна отримати без підпису ординатора або лікаря-куратора. Невже ви справді хочете, щоб я заради цього зараз когось розбудив? Не можна зачекати до ранку?

Он воно що.

Щоб виконати свій обов’язок переді мною, йому потрібно було додати ще один пункт до свого переліку справ: незручний телефонний дзвінок своєму керівникові, під час якого довелось би визнати свою помилку. Він працював у нічну зміну. Згідно з вимогами резидентури більшість програм мали перейти на позмінний графік. А там, де є зміни, є гнучкість і деяке намагання брати на себе менше відповідальності. Якби ми змогли відкласти це питання на кілька годин, я став би проблемою для когось іншого.

– Я зазвичай приймаю їх о п’ятій ранку, – сказав я, – а ви знаєте не гірше, ніж я, що «зачекати до ранку» означає перекласти проблему на когось іншого після ранкового обходу, і насправді це буде ближче до обіду. Чи не так?

– Добре, як скажете, – сказав він і вийшов з палати.

Уранці я дізнався, що він не замовив ліки.

Емма зайшла привітатись і сказала мені, що розв’яже питання із замовленням. Вона побажала мені швидкого одужання і вибачилась за те, що на тиждень їде з міста. Протягом дня мій стан погіршився, діарея стрімко посилювалась. Мені вводили рідину, але недостатньо швидко. Нирки почали відмовляти. У роті стало настільки сухо, що я не міг розмовляти й ковтати. Під час наступних замірів мій рівень сироваткового натрію наблизився до смертельно небезпечної межі. Мене перевели у відділення інтенсивної терапії. Частина мого м’якого піднебіння і глотки відмерла через зневоднення і відлущилась. Я відчував біль і переміщувався з одного рівня свідомості на інший, у той час як пантеон спеціалістів зібрався разом, щоб допомогти мені: лікарі інтенсивної терапії, нефрологи, гастроентерологи, ендокринологи, інфекціоністи, нейрохірурги, онкологи загального напряму, торакальні онкологи, отоларингологи. Люсі, на тридцять восьмому тижні вагітності, удень залишалась біля мене і потайки перебралась до моєї колишньої кімнати для чергових, за кілька кроків від відділення інтенсивної терапії, щоб навідуватись до мене вночі. Її голос та голос мого батька також було чути.

Під час прояснення свідомості я чітко розумів, що така кількість голосів утворює какофонію. У медицині це явище називають проблемою WICOS: Who Is the Captain of the Ship? («Хто капітан корабля?»). Нефрологи не погоджувались із лікарями інтенсивної терапії, які своєю чергою не погоджувались з ендокринологами, які своєю чергою не погоджувались з онкологами, які своєю чергою не погоджувались із гастроентерологами. Я відчував відповідальність за своє лікування: коли до мене поверталася свідомість, друкував важливі подробиці щодо моєї нинішньої хвороби і з допомогою Люсі намагався зібрати всіх лікарів разом для узгодження фактів та інтерпретацій. Згодом крізь напівсон