Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

у лікарню. «Поговоримо пізніше!» – гукнув він через плече. У мене в очах стояли сльози, коли я сів в автівку, завів її і повільно виїхав на вулицю. Я поїхав додому, минув вхідні двері, повісив свій білий халат на вішалці і зняв бейдж. Я дістав батарею зі свого пейджера. Після цього я зняв хірургічний костюм і довго простояв під душем.

Пізніше ввечері я зателефонував Вікторії і повідомив їй, що не приїду в понеділок і, можливо, взагалі ніколи та що я не складатиму графік операцій.

– Знаєте, мені часто снився страшний сон про те, що цей день от-от настане, – сказала вона. – Не знаю, як ви так довго протримались.

Я і Люсі зустрілися з Еммою в понеділок. Вона підтвердила підготовлений нами план: бронхоскопічна біопсія, пошук мутацій, які піддаються лікуванню, або ж хіміотерапія. Однак насправді я прийшов до неї по настанови. Я розповів їй, що поки що не займатимусь нейрохірургією.

– Гаразд, – сказала вона. – Це добре. Ти можеш зробити паузу, наприклад, якщо хочеш зосередитись на чомусь важливішому для тебе. Але не через те, що ти хворий. Ти не більше хворий, ніж тиждень тому. Це вибоїна на дорозі, але ти можеш продовжувати задану траєкторію. Нейрохірургія була для тебе важливою.

Знову я перетнув межу між лікарем і пацієнтом, між діячем і напрямком дії, між суб’єктом і безпосереднім об’єктом. До хвороби моє життя можна було описати як лінійний сумарний результат моїх рішень. Як і в більшості сучасних наративів, доля персонажа залежала від дій людей, його та інших. Хоча Глостер у п’єсі «Король Лір» скаржиться на людську долю – «те саме ми, що мухи для хлоп’ят» – але початок драматичному ходові подій у творі задає марнославство Ліра. Починаючи від епохи Просвітництва, чільне місце належало індивідууму. Але зараз я жив у іншому світі, більш стародавньому, у якому дії людини тьмяніли на тлі надлюдських сил. Це був світ, який більше нагадував давньогрецьку трагедію, ніж твори Шекспіра. Жодні зусилля не допоможуть Едіпові і його батькам уникнути своєї долі; доступ до сил, що контролюють їхні життя, їм забезпечують лише оракули і провидці, наділені божественним зором. Я прийшов не для того, щоб отримати план лікування – я прочитав доволі матеріалів, щоб знати медичні заходи – а за мудрістю оракула, яка б мене заспокоїла.

– Це не кінець. – Вона, мабуть, вживала цю фразу тисячу разів – зрештою, хіба я не використовував схожі промови для своїх пацієнтів, тих, що шукали відповіді, яких не існує? – І навіть не початок кінця. Це кінець початку.

І мені стало легше.

Через тиждень після біопсії Алексіс, практикуюча медсестра, зателефонувала мені. Нових мутацій, що піддаються лікуванню, не було виявлено, тому єдиним варіантом була хіміотерапія. Її було заплановано на понеділок. Я хотів дізнатись про конкретні препарати, але у відповідь почув, що потрібно запитати про це в Емми. Вона їхала на озеро Тахо з дітьми, але обіцяла зателефонувати мені на вихідні.

Наступного дня, в суботу, я відповів на її дзвінок. Я запитав у неї, що вона думає про препарати для хіміотерапії.

– Ну, – сказала вона, – чи є в тебе якісь конкретні пропозиції?

– Мабуть, головне запитання – чи варто долучати авастин, – відповів я. – Я знаю, що останнє дослідження виявило гіршу побічну дію і жодних переваг, і деякі онкологічні центри відмовляються від нього. На мою думку, це лише одне дослідження серед численних наявних доказів його ефективності, тому схиляюсь до того, щоб прийняти цей препарат. Ми зможемо припинити його використання, якщо мій організм на нього погано реагуватиме. Якщо ти вважаєш це доцільним.

– Так, цілком слушно. Крім того, через страхові компанії його буде важче додати пізніше, тому це ще одна причина використовувати його на початку.

– Дякую за дзвінок. Не заважатиму тобі насолоджуватись озером.

– Гаразд, але є ще одне… – Вона зробила паузу. – Я справді рада, що ми разом розробляємо твій медичний план. Звичайно, ти лікар – ти знаєш, про що кажеш, і це твоє життя. Але якщо ти захочеш, щоб я просто була лікарем, я з радістю так зроблю.

Я ніколи навіть не замислювався про те, щоб звільнити себе від відповідальності за власне лікування. Я просто припустив, що всі пацієнти стають фахівцями зі своєї хвороби. Я пригадав, як, будучи зеленим студентом-медиком, який нічого не знає, часто просив у пацієнтів пояснити свою хворобу й лікування, їхні сині пальці й рожеві пігулки. Але як лікар я ніколи не очікував від них самостійних рішень; я ніс відповідальність за пацієнта. І я зрозумів, що намагаюсь робити те ж саме; я-лікар продовжував нести відповідальність за себе-пацієнта. Навіть якщо мене прокляли грецькі боги, думка про те, щоб передати контроль, здавалась безвідповідальною, а то й взагалі неприйнятною.

Курс хіміотерапії почався в понеділок. Я, Люсі і моя мати разом поїхали в інфузійний центр. Мене під’єднали до крапельниці, я зручно вмостився в м’якому кріслі й почав чекати. Для введення коктейлю з ліків потрібно було чотири з половиною години. Упродовж цього часу я спав, читав, іноді просто роздивлявся навколо, а Люсі і моя мати сиділи поряд, час до часу порушуючи тишу розмовами на загальні теми. У решти пацієнтів стан здоров’я був різним – одні з них були лисі, інші мали гарні зачіски, одні були виснажені, інші енергійні, одні неохайні, інші елегантно вбрані. Усі вони лежали нерухомо, мовчки, поки через крапельницю в їхні витягнуті руки вводили отруту. Мені потрібно було приїжджати на процедуру раз на три тижні.

Я почав відчувати дію хіміотерапії наступного дня у формі глибокої втоми і цілковитого виснаження. Їжа, яка зазвичай приносила неабияке задоволення, стала схожою на морську воду. Раптом всі радощі мого життя немов стали солоними. На сніданок Люсі приготувала мені бублик з домашнім сиром; він був схожий на соляний лизунець. Я відклав його вбік. Читання виснажувало мене. Перед цим я погодився написати кілька розділів про лікувальний потенціал мого дослідження з Ві для двох провідних підручників з нейрохірургії. Це теж довелось відкласти. Дні минали один за одним, позначаючи час телевізійними програмами і силуваними прийомами їжі. Протягом цих тижнів виникла одна закономірність: слабкість поступово минала, і я повертався до нормального стану саме перед наступною процедурою.

Цей цикл тривав; мої поїздки в лікарню і назад супроводжувались незначними ускладненнями, яких було якраз достатньо для того, щоб унеможливити повернення до роботи. Факультет нейрохірургії постановив, що я виконав усі державні й місцеві вимоги для присвоєння кваліфікації. Церемонію було заплановано на суботу,