Читати книгу - "Вибрані романи"

хоче грати на мені, ніби я піаніно... мене покидає, мене приймає, потім знову мене покине... Я був у неї про запас... Вона скаже, що любить мене, зробить так, аби я знову почав домагатися її, можливо, щоби помститися, а можливо, щоби збудити ревнощі в іншому й повернути його собі... Так, ніби я лялька, якесь абстрактне створіння, дон Ніхто... А я маю власний характер, звичайно, маю, я — це я! Атож, я — це я, я — це я! Я завдячую ним Евхенії — чи можу я це заперечувати? Вона розбудила мою здатність кохати; та тепер, коли вона розбудила її й зворохобила, вона мені більш не потрібна; жінок у світі вистачає».

Дійшовши до цього пункту у своїх міркуваннях, він не зміг не усміхнутися, бо саме в ту мить пригадав, що сказав Віктор, коли щойно одружений Хервасіо повідомив, що вони з дружиною їдуть у медовий місяць до Парижа. Віктор тоді сказав: «Ти ідеш у Париж із дружиною? Це те саме, що їхати з тріскою в Шотландію!» Цей жарт надзвичайно сподобався Ауґусто.

І він продовжував говорити, звертаючись до себе. «Жінок і справді вистачає. І якими чарами дихає невинне лукавство Росаріто, цієї нової вічної Єви! Які чари юної дівчини! Вона, Евхенія, опустила мене від абстрактного до конкретного, але Росаріо підняла мене до загального, а скільки є вродливих жінок... скільки Евхеній... скільки Росаріо! Ні-ні, зі мною ніхто не гратиметься, а тим паче жінка. Я — це я! Моя душа маленька, але вона моя!» І відчуваючи в цій екзальтації свого «я», як воно в нього збільшується, збільшується, і будинок стає для нього вузьким, він вийшов на вулицю, щоби надати йому простір і полегшення.

Щойно він вийшов на вулицю, щойно побачив небо в себе над головою і людей, які снували туди-сюди, кожне у своїх справах або шукаючи розваг, і не звертали на нього найменшої уваги, не будучи з ним знайомі й не знаючи, хто він такий, як відчув, що його «я», оте саме «я — це я», почало зменшуватися, зменшуватися, згортатися в межах тіла й навіть у цьому останньому шукало куточок, де воно могло би принишкнути й заховатися. Вулиця була кінематографом, і він почував себе кінематографічним, тінню, привидом. І завжди таке занурення в людський натовп, розчинення в масі людей, які снували туди-сюди, не знаючи його й не звертаючи на нього уваги, було для нього зануренням у відкриту природу просто неба, на вітрах усіх напрямків.

Лише наодинці він почував себе сам собою; лише наодинці міг сказати собі, можливо, для того, щоби переконатися, «я — це я»; перед іншими, занурений у гущу натовпу, заклопотаного власними проблемами або неуважного, він не почувався самим собою.

Отак він дійшов до того скромного садочка, розташованого на безлюдному майдані усамітненого кварталу, в якому він жив. Той майдан був тихою гаванню, де завжди гралося кілька дітей, бо там не їздили ні трамваї, ні навіть екіпажі, й приходили туди старі люди погрітися на пізньому сонечку теплої осені, коли листя з десятка індійських каштанів, що там росли, обгороджені, потремтівши на північному вітрі, ковзало плитами бруківки або накривало дерев’яні лави, завжди пофарбовані в зелений — колір свіжого листя. Оті домашні, міські дерева, вишикувані стрункими рядами, які поливалися в певні години, коли не падав дощ, через зрошувальні канавки і простягували своє коріння під плитами майдану; оті взяті в полон дерева, що спостерігали за тим, як сходить і заходить сонце понад дахами будинків; оті ув’язнені дерева, які, либонь, тужили за своєю далекою сельвою, притягували його до себе з якоюсь таємничою силою. У їхніх кронах співали пташки, також звиклі до міського життя, ті, що призвичаїлися втікати від дітей, але іноді наближалися до старих, які годували їх розкришеним хлібом.

Скільки разів, сидячи сам-один на одній із зелених лавок цього майдану, він милувався пожежею призахідного сонця на одному з дахів або бачив, як на червоному золоті полум’яного тла виокремлюються обриси чорного кота, що сидить на високому димарі одного з будинків! А тим часом насувалася осінь, і падав дощ із жовтого листя, вузького листя, подібного до листочків виноградної лози або до муміфікованих пластинчастих долоньок, що сипалися на центральні скверики з їхніми бордюрами та вазонами для квітів. І гралися дітлахи між сухим листям, збирали жовті листочки, не звертаючи уваги на полум’яну заграву на західному обрії.

Коли він прийшов того дня на тихий майдан і сів на лаву, спершу очистивши її від жовтого листя, яке її вкривало, — бо була осінь, — то поблизу, як і зазвичай, гралися кілька дітлахів. Й один із них, поставивши іншого під стовбур кінського каштана, сказав йому: «Ти перебуваєш тут у полоні — тебе схопили розбійники...» — «Хіба я...» — почав той хлопчина роздратованим голосом, а перший йому відповів: «Ні, ти вже не ти». Ауґусто не захотів слухати далі; він підвівся й перейшов на іншу лаву. І сказав собі: «Ми, дорослі, теж граємося в такі ігри: ти вже не ти; я вже не я. А ці бідолашні дерева, хіба вони — це вони? Адже листя з них опаде набагато раніше, ніж у їхніх лісових братів, і тоді від них залишаться тільки скелети, які відкидатимуть свої вкорочені тіні на кам’яну бруківку у світлі електричних ліхтарів. Дерево, освітлене електрикою! Якою дивною, якою фантастичною здається поява його крони навесні, коли вольтова дуга надає їй металевого вигляду! Жоден подмух вітерцю її не ворушить!.. Бідолашні дерева, які не мали змоги втішатися бодай однією з чорних ночей на природі, безмісячних ночей, накритих плащем небесного склепіння, поцяткованого візерунком зірок. Здається, що, переносячи сюди, до міста, кожне з цих дерев, людина їм казала: „Ти — вже не ти“, — а щоби вони про це не забували, забезпечувала їм нічне освітлення електрикою... щоби вони не спали... бідолашні дерева, яким немає коли поспати!»

Він підвівся й пішов блукати вулицями, мов сновида.

Розділ двадцятий

То він поїде в мандри чи не поїде? Він уже про це повідомив, спочатку Росаріо, добре не усвідомлюючи, що каже, аби сказати що-небудь, або, власне, щоби запитати в неї, чи вона погодиться його супроводжувати, а потім і донью Ермелінду, аби довести їй... що?., що він хотів довести їй, повідомивши, що вирушає в мандри? А що завгодно! Але треба тепер зважати на те, що в нього ця обіцянка вихопилася двічі, що він двічі пообіцяв