Читати книгу - "Вибрані романи"

до вас, що визнає порядність і шляхетність ваших намірів, і хоч не вірить у те, що ви зможете пробачити їй за те, що вона звинуватила вас у тому, що ви хотіли купити її, проте вона вже так не думає. Саме на цьому вона наполягала найбільше. Сказала, що насамперед хоче, аби ви повірили, що вона це сказала у стані афекту, з досади, але більше вона в це не вірить.

— Я готовий повірити в те, що вона більше у це не вірить.

— Потім... Потім вона доручила мені дипломатично з’ясувати з вами...

— А найліпша дипломатія, сеньйоро, це не застосовувати її, а надто в розмові зі мною...

— Потім вона попросила мене з’ясувати, чи не будете ви невдоволені, якщо вона прийме в подарунок від вас власний дім без будь-яких зобов’язань із її боку.

— Що значить без будь-яких зобов’язань із її боку?

— Тобто, той, хто приймає дар, приймає його як дар.

— Якщо я даю його як дар, то як іще треба його приймати?

— Бо вона каже, що так готова, аби продемонструвати свою добру волю і щирість свого каяття за те, що вона вам наговорила, прийняти ваш щедрий дар, але щоби це не означало...

— Годі, сеньйоро, годі! Мені здається, що, сама цього не усвідомлюючи, ви знову хочете образити мене...

— У мене такого наміру не було...

— Існують випадки, коли найтяжчими образами є ті, яких завдають без наміру, як-то кажуть.

— Я не зовсім розумію...

— А що тут розуміти? Якось я прийшов в одне товариство, й один чоловік, який був там і мене знав, навіть не привітався зі мною. Коли я звідти пішов, я поскаржився на цей випадок одному з моїх друзів, і той мені сказав: «Не дивуйтеся, він це зробив не навмисне; він навіть не зауважив вашої присутності». А я йому заперечив: «Саме в цьому й полягає найбрутальніша нечемність; не в тому, що він зі мною не привітався, а в тому, що не помітив моєї присутності». — «Він же це зробив неумисне. Він просто неуважний», — відповів мені мій друг. А я знову з ним не погодився: «Найбрутальнішими бувають ті вчинки, які називають неумисними, і найбільша нечемність — це бути неуважним перед людьми». Бувають, сеньйоро, випадки, які ми хибно називаємо неумисними забуттями, які радше треба вважати забуттями умисними. Неумисне забуття, як правило, буває брутальною нечемністю.

— До чого це ви ведете?

— А я веду до того, сеньйоро доньє Ермеліндо, що після того, як сеньйорита Евхенія попросила пробачення за те, що звинуватила мене в тому, ніби своїм дарунком я хотів купити її, примусивши до вдячності, не знаю, чому вона вирішила прийняти його, але «без будь-яких зобов’язань із її боку». Яких зобов’язань, даруйте, яких зобов’язань?

— Не хвилюйтеся так, доне Ауґусто!..

— Мені нема чого хвилюватися, сеньйоро, мені нема чого хвилюватися! Але, здається, ця... дівчина глузує з мене і грає зі мною в якусь недостойну гру, — сказавши це, він подумав про Росаріо.

— Ради Бога, доне Ауґусто, ради Бога!...

— Я вже сказав, що іпотеку скасовано, що я її викупив, і якщо вона не хоче вступати у власність над своїм будинком, то я до цього не маю найменшого стосунку. І дякуватиме вона мені чи ні, для мене вже не має значення!

— Але, доне Ауґусто, не ставайте в таку позу! Якщо вона хоче помиритися з вами, чом би вам не бути добрими друзями?..

— Атож, тепер, коли вона оголосила війну іншому, чом би й не укласти мир зі мною? Раніше я був іншим — тепер я перший, чи не так? Тепер вона хоче зловити у свої сіті мене, еге ж?

— Але вона такого не казала!..

— Не казала, але здогадатись неважко.

— Ви тут помиляєтеся категорично. Бо відразу по тому, як моя племінниця сказала мені те, що я тільки-но повторила вам, я порадила їй, щоби після того, як вона порвала стосунки зі своїм ледарем-нареченим, вона спробувала налагодити подібні стосунки — ну, ви мене розумієте — з вами...

— Щоби мене причарувала...

— Саме так! Але після того, як я їй це порадила, вона сказала мені й повторила не менше, як сто разів, що ні, ні й ні; мовляв, вона цінує вас і буде рада мати вас за друга, але тільки в такій ролі, бо в ролі чоловіка ви їй не подобаєтеся і що вона хоче одружитися з таким чоловіком, у якого буде закохана...

— І що я таким чоловіком бути для неї не зможу, гак?

— Не зовсім, так вона не казала...

— Це, зрештою, також дипломатія....

— Як?

— Ви прийшли не тільки тому, щоб я простив цю... дівчину, а й з’ясувати, чи міг би я взяти її за дружину, чи не так? Ви скажете їй, що про все домовлено, й вона змириться...

— Присягаюся вам, доне Ауґусто, присягаюся пам’яттю своєї святої матері, що перебуває в царстві небесному, присягаюся...

— Годі вам шукати собі святих заступників...

— Бо ви, здається, забули, до якого роду належу я, Ермелінда Руїс-і-Руїс.

— Ну, якщо так...

— Справді так, справді так, — і вона промовила ці слова з таким притиском, що не могло лишитися найменшого сумніву.

— Тоді... тоді... скажіть своїй небозі, що я приймаю її пояснення, що я за них щиро їй дякую, що буду для неї другом, другом вірним і шляхетним, але тільки другом, не більше, як другом, лише другом... І перекажіть їй, що я не піаніно, на якому можна грати, що тобі заманеться, що я не той чоловік, якого сьогодні можна покинути, а завтра взяти, що я ні не знехтуваний, ані колишній наречений, що я не страва з другого столу...

— Не хвилюйтеся так!

— Ні, я не хвилююся! Гаразд, я залишуся її другом.

— І ви навідаєте нас незабаром?

— Не знаю...

— Якщо ні, то бідолашна мені не повірить, ви це відчуєте...

— Річ у тому, що я збираюся в мандри, тривалі й далекі...

— Тоді до вашого повернення...

— Гаразд, побачимося.

Вони попрощалися. Коли донья Ермелінда повернулася додому й розповіла небозі про розмову з доном Ауґусто, Евхенія сказала собі: «Він має іншу, в цьому немає сумніву; тепер-то я його відвоюю».

Ауґусто, залишившись сам-один, почав ходити по кімнаті, розмовляючи сам із собою: «Вона