read-books.club » Фентезі » Дитя песиголовців 📚 - Українською

Читати книгу - "Дитя песиголовців"

164
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дитя песиголовців" автора Володимир Костянтинович Пузій. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 77
Перейти на сторінку:
влада в країні помінялася за кілька місяців до того, як ти народилася, — але були часи, коли перукарні не вважалися чимось особливим. Ножиці й машинки не були на обліку, єдині перевірки, на які варто було чекати, — від санінспекції, податкової та пожежної. Все помінялося з приходом Кіноварі. І відтоді заходи тільки ставали жорсткішими. Розумієш? — Еліза пошукала поглядом, взяла порожню вазочку і струсила туди попіл. — Що це означає для нас? Те, що, найімовірніше, моя зарплатня знизиться ще більше. Не настільки, як у лікарів та вчителів, гарний перукар потрібен в усі часи, але… Розраховувати на корисні знайомства я навряд чи зможу. На додачу, до Ньєссена за кілька тижнів так запросто не потрапиш.

Вона кивнула на пакунок із яблуками, який Марта досі тримала в руках.

— А ще — оце. Почнуться перебої — батькові стане складніше… справлятися. Я навіть не уявляю, як нам бути. — Еліза знову струсила попіл. — Ну і головне: ти, Марто. Поки вони просто малюють на стінах намордники, можна не боятися. Але я вже бачила людей зі значками. Їх іще небагато, але буде більше. Чим гірше ставатиме в місті, тим сильніше вони хотітимуть знайти винних. Ти чула, що відбувається зараз на площі з тими… у клітці? Але ними не обмежиться, повір. Ви ж вчите історію, ти дівчинка розумна, маєш розуміти. Поки цих, із намордниками, стримує страх. Вони можуть горлати, жбурлятися чим попало, проклинати. Але за межу вони ще не переступили. Кров не пролилася. А коли проллється… — Вона провела язиком по нижній губі, похитала головою. — Я хочу, щоби на той час ми опинилися в іншому місці. Якомога далі звідси.

— Хочеш, щоб ми поїхали.

— В Істомлі є університет. Так, рівень не той, і педфаку в них немає, зате вступити легше. А потім можеш перевестися. Це як варіант, я ж розумію, я би й сама зайвий раз до Ньєссена не пішла. Не хочу тебе змушувати, Марто. Вирішуй сама. Але поїхати звідси нам необхідно, роботу я знайду, батька прилаштуємо кудись, я переговорила з тіткою Мадлен, вони допоможуть. А там за ситуацією, може, все налагодиться і за півроку зможемо повернутися.

Перш ніж Марта встигла хоч слово сказати, Еліза підняла руку:

— Не треба. Я не чекаю на відповідь, поміркуй, зваж усе як слід.

— Ти ж уже все вирішила.

Вона знизала плечима й загасила сигарету.

— Ти доросла дівчинка, Марто. Повнолітня. І талановита. Якщо не захочеш, силоміць я тебе забрати звідси не зможу. Доведеться якось викручуватися, але я не хочу, щоб ти чи батько ризикували, розумієш? Обіцяй, що поміркуєш. Будь ласка.

— Я все-таки віднесу яблука, — сказала Марта. — Щоб не почали підгнивати.

— Якщо тебе тривожать близнята, повір, я поговорю із ними — та й житимемо ми не в тітки Мадлен, хіба тільки перші тиждень-два.

Марта посміхнулася. Близнята! От щодо кого вона переживала найменше!

Еліза просто не розуміла — та й звідки б їй?! Поїхати зараз, хай навіть на кілька місяців, значило розлучитися із Віктором. Кинути журиків. А якщо вступити до Істомльського універу — так, перевестися потім можна, тільки, знову ж, про Віктора доведеться забути.

А вона, хай би що там собі казала, не хотіла із ним розлучатися.

Та може, вимовив її внутрішній голос, це й на краще? Візьмеш паузу, розберешся у собі.

Вона пішла до холодильника. Із легким подивом виявила, що запхати туди пакунок не так легко. Всі полиці були напхом напхані.

— Ми чекаємо на гостей?

— Гостей? — Еліза визирнула у передпокій. — А, ні, це я до Дня пам’яті. Та й взагалі, про запас. Не завадить.

Ну і де логіка, втомлено подумала Марта. Якщо хочеш поїхати звідси, навіщо влаштовувати вдома склад. А якщо від самого початку ти розуміла, що я не піддамся, — на хріна було повітря стрясати, до чого все це лицемірство?

— Можна запитання? — сказала вона, повернувшись до кімнати.

— Звісно!

— Ви із Бударою — типу все?

Спитала й тут-таки сама на себе розлютилася, запитання прозвучало настільки по-дитячому, тьху, дурепа нечесана.

— Ні, — перебила вона Елізу, — ні, вибач, я взагалі не про те. Просто скажи — навіщо ти лишилася? Могла ж піти — коли все відкрилося чи навіть раніше, коли батько повернувся. Будара ж тебе наче кохає.

Еліза стиснула щелепи — ну все, вирішила Марта, зараз мені мало не буде, і по заслузі — бо нема чого. Тебе б хто, бовдурко, про таке спитав — ти б як відреагувала?

— Не «наче», — тихо сказала Еліза. — Ти не розумієш… — Вона перервала сама себе, скривилася, наче від пронизливого зубного болю. Знову клацнула запальничкою. — Слухай, я не те хотіла… Будара — він хороша людина, зрозумій, будь ласка. І не його провина, що так усе склалося. Я сама, певно, винна. Не гадала, що для нього це буде настільки серйозно. І потім усе ускладнилося, коли повернувся твій батько.

— Авжеж, — хмикнула Марта. — «Ускладнилося». Авжеж.

— Знаєш, — різко сказала Еліза, — я завжди хотіла, щоб у мене була донька. Зовсім інша. Анітрохи на тебе не схожа. — Вона затягнулася, похитала головою і повторила, повільно, роздільно: — Абсолютно. Нічим. На тебе. Не схожа. Розумієш? Я ніяк не могла до тебе призвичаїтися, але я кохала твого батька і тому змушувала себе…

— «Кохала».

— Кохала, — спокійно відповіла мачуха. — Так буває. Ти потім зрозумієш. І буває так, що ти терпиш пасербицю… до певного моменту. А потім раптом виявляється, що вже просто не сприймаєш її.

Вона струсила попіл, затягнулася, мружачи очі.

— Не сприймаєш як пасербицю. Що вона для тебе — наче рідна. Хоч би скільки бунтувала, форкала на тебе, хай би що казала.

Ох, подумала Марта. Ох.

А більше нічого путнього їй на думку й не спадало.

— Дякую, — видушила вона з себе нарешті. — Я… е-е-е…

Еліза гірко посміхнулася й махнула рукою:

— Не суттєво, не бери в голову. Вечір несподіваних відвертостей, буває. Якщо ти не проти — суто між нами.

Марта кивнула. Мачуха підвелася і, загасивши сигарету, взяла вазочку.

— Піду до себе, почитаю. Добраніч, Марто.

— Добраніч… — сказала вона. І додала, несподівано для самої себе: — А щодо переїзду… — (Мачуха здивовано обернулася). — Я поміркую. Чесно. Я поміркую, Елізо.



Розділ 8

Давні рецепти

Увечері пішли до кінотеатру. Взяли квитки, рушили крізь півтемну залу; коли пробиралися до своїх місць, перед ними вставали, пропускали. Ніхто й слова не сказав, хоча фільм уже почався.

Кіно їм не те щоби не сподобалося — просто не зачепило. Всі ці сюртуки та шпаги ще хай би, але коли пішли батальні сцени, ну що це таке, сказав бородань, у них же ж морди пещені і — ти поглянь — руки наче в грьобаних піаністів.

Високий нічого

1 ... 33 34 35 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дитя песиголовців"