Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Моя наївність розтанула, як сніг навесні.

Я щиро вірила, що наступного дня все зміниться. Що, коли я знову торкнуся землі, вона відповість мені, відгукнеться та оживе. Але ні.

День за днем я поверталася до цього спустошеного простору, і день за днем отримувала той самий результат. Лише слабкий поклик, ледь помітний відгук, ніби земля й справді чула мене, але не наважувалася відповісти.

Тиждень. Цілий тиждень без змін.

Я їхала щоранку з думкою, що ось — сьогодні вийде. Але щоразу поверталася з нічим, і здавалось кожного разу ставала дедалі схожа на ту землю... така ж пуста.

Будинок наповнився тривогою. Атмосфера натягувалася, як струна, готова порватися в будь-яку мить. Скверна поводилася нетипово: напади почастішали, її межі розповзалися швидше, ніж будь-коли. Це вже стало неможливим приховувати і людям потрібен був доказ, що все під контролем, що скоро все буде добре.

І найгірше було те, що той, хто мав її зупинити, не вмів абсолютно нічого.

Тобто Я.

— Ти намагаєшся занадто сильно, — казав Емер.

— Ти чекаєш миттєвого результату, а це не так працює, — повторював Топаз.

— Ти думаєш про поразку ще до того, як починаєш, — втомлено зауважував Сапір.

— Ти просто не даєш собі змоги вникнути в силу, — кидав Рубер, щоразу незадоволено зітхаючи.

Я розуміла, що вони всі мали рацію. Кожен із них, нехай і по-своєму, намагався допомогти. Але жодні слова не могли змінити того факту, що я не знала, як це виправити. Я справді не розуміла, чим ще могла зарадити адж старалася з усіх сил прикликати силу.

Тож сьогодні ми нікуди не поїхали.

Замість чергової спроби відновити землю, яка вперто не хотіла слухати мене, було прийняте інше рішення. Ми спробуємо злиття із Сапіром аби не стояти на місці та поволі активувати всі сили, хоч і без змоги їх  поки використовувати. Його енергія, як вони казали, мала допомогти мені зрозуміти себе, укріпити віру в те, що я здатна керувати цим даром.

Я сиділа в одній із віталень, де панувало м’яке світло, розливаючись по просторій кімнаті, та намагалася не думати про мої невдачі.

Сапір стояв неподалік, спокійний та врівноважений, як завжди. Здавалося, його ніщо не могло вивести з себе.

— Віра — основа всього. Якщо ти не віриш у себе, то як сила повірить?

Я підняла на нього погляд.

— Ти теж віриш у мене? — запитала тихо, ніби боячись почути відповідь.

Він усміхнувся по-доброму та підморгнув мені.

— Як по-іншому? Торкнися мене, так, як робила з Емером, — відповів він. — Заплющ очі й просто дозволь силі прийти до тебе.

Я глибоко вдихнула й зробила крок до нього, простягаючи руку. Сапір узяв її в свою — його пальці були прохолодними.

— Я Вартовий Sapphirian. Прийми мій Елемент.

— Я приймаю твій Елемент.

Синє світло огорнуло мене, неначе я занурилася в глибоку воду, де повітря не потрібне, а тиша стає абсолютною. Воно не обпалювало, не обтяжувало, а навпаки — приносило спокій. Наче океан, що приймає тебе у свої обійми, не вимагаючи нічого натомість.

Кристал проник у груди, залишивши по собі легке тепло, яке швидко зосередилося на плечі. Смарагд обрав місце для проявлення майже одразу, ніби знав, де саме має бути його знак.

— Моя сила — це Істина та Глибина. Елемент води дасть тобі змогу короткострокових спалахів передбачення та зміцнить твій дух. Згодом ти зможеш керувати водою.

— Ого... Передбачення? Тобто я зможу бачити майбутнє? — прошепотіла я, зачарована цією думкою.

— Зовсім на трохи. Лише миттєві образи, які не завжди матимуть чіткий сенс. Але зараз не про це. Я хочу, щоб ти заглянула вглиб себе й знайшла те, що не дає тобі опанувати Елемент Емера.

Його слова змусили мене стрепенутися.

Я знову відчула той сум, що тиснув усередині, те розчарування в собі, яке тінню стояло за спиною, не даючи зробити крок уперед.

Закривши очі спробувала зосередитися. Що мені заважає? Чому я не можу прийняти силу, яку вони мені дають? Здавалося, що я достатньо стараюся.

— Довірся собі, Катіоно. Глибше. Дай воді показати, що ховається за цим бар’єром. Нехай вона змиє всі твої сумніви.

Перед очима промайнула тінь. Я відчула, як усередині мене щось розкололося, ніби тріснуло величезне скло, крізь яке тепер сочилося світло. І з ним прийшли дивні образи.

Картинка змінювалася швидко перетворившись на чорну мазанину.

Темрява була надто реальною, чи то так і має бути. Вона не просто огортала мене — вона проникала всередину, під шкіру й кожну клітину тіла. Вона була чужою. Живою. Вона стежила за мною.