Читати книгу - "Навчи мене, Дарина Соль, Богдана Малкіна"

Сідаємо за єдиний вільний столик в центрі залу й робимо замовлення. Дивлячись на ціни, думаю, а чи не проходитиме часом зустріч однокласників саме тут? Хоча, Сніжана начебто говорила про інший заклад.

– Як справи на роботі? – його погляд не відпускає ані на мить. Бентежить, викликає лоскіт у сонячному сплетінні.

– Байдуже, – махнувши рукою, ховаюся за келихом вина та ховаю очі, – їм аби поговорити. Краще розкажи щось цікаве. 

– Наприклад?

– Наприклад, про подорожі. Мені здається, ти уже встиг побачити світ? Я маю рацію?

Трохи сором'язливо усміхнувшись, Марк киває та починає розповідати про країни, які відвідав. Їх не так багато, але помітно, що вони залишили за собою багато приємних вражень. Франція, Іспанія, Нідерланди, Англія та Штати. 

Він захоплено розповідає про дивовижні міста, в яких бував, а я тим часом ловлю кожну його емоцію, смакую її та уявляю себе поряд з ним. Тримаю за руку та дивлюся на Ейфелеву вежу, купаюся в Середземному морі, куштую оті "цікаві" кекси, які у нас заборонені. 

Мені чудово та комфортно поряд з Марком, хоча я все ще час від часу відводжу погляд, не витримуючи його привабливості. 

– Вийдемо на балкон? – пропонує чоловік. – Звідти чудово видно усе місто. 

Погодившись, даю Маркові свою руку, та дозволяю забрати на балкон. Тут доволі прохолодно, лунає повільна музика і чути шум автомобілів, що їдуть проспектом. 

Нічна прохолода змушує зіщулитися, обійняти себе за голі плечі. Якби знала, куди ми їдемо, одягла б сукню з рукавом. 

Та мерзнути довго не доводиться – Марк стає позаду та загортає у свої обійми. Тіло переповнюють енфорфіни, серце швидко б'ється у грудях, а ноги ледь тримають. Мені не віриться, що цей вечір – правда. Це справді я, чи хтось інший в тілі Амелії Довженко? Не рухаюся, боячись, що все раптово розвіється. 

Марк легенько цілує мене у скроню і лиш сильніше притискає до себе. Почуваюся захищеною від цього колючого несправедливого світу, як ніколи!

– Зізнайся, ти привів мене сюди, аби пообійматися? – запитую, вдивляючись у тисячі вогників, що освічує наше місто. Він сміється, а потім важко зітхає. Тепле дихання лоскоче скроню та вухо, викликаючи лоскіт тепер уже внизу живота. Значно нижче, ніж раніше. Розумію, що вперше відчуваю потяг до чоловіка і від цього лише ще більше хвилююся. 

І хоча не впевнена, що маю такі ж почуття, як у нього, проте напевне знаю одне – якби у нас було б щось серйозне, навряд чи я про це пошкодувала хоча б краплинку. 

Можливо, це занадто наївно. Можливо, я сліпа, але я не бачу жодного недоліку в цьому чоловікові. 

– Інакше ти відмовилася б, – зрештою каже він і знову цілує мою скроню. – Потанцюємо?

Мені подобається пісня, яка лунає на фоні, хоча я й вперше її чую. Чудова мелодія для першого танцю. Потрібно лиш запам'ятати слова, аби потім прослухати її знову.

– Авжеж, – відповідаю тихо, повертаючись до Марка обличчям.

Від його погляду перехоплює дух. Не віриться, що це все насправді. Що я стою перед чоловіком та майже без тремтіння в тілі дивлюся йому в очі. Хоча, тремтіння звісно є, але воно від задоволення, від того, що Марк має до мене почуття. 

Ми повільно рухаємося в такт, притулившись одне до одного. Це так хвилююче, що я забуваю, як дихати. Він вродливий, високий, впевнений у собі, а ще так приємно пахне, що паморочиться у голові.

– Не змерзла? – запитує лагідно, притуляючи до себе ще ближче. 

Хитнувши головою, хочу сказати, що він гріє мене, але відголоски сором'язливості все ще у мені. Хоча мені хотілося б її позбутися.

Після танцю повертаємося в зал та ще довго сидимо, тримаючись за руки. Уже майже дванадцята, але мені зовсім не хочеться відпускати Марка. Я готова просидіти навпроти нього хоч усю ніч!

– Мабуть, пора покидати це місце, – згодом пропонує він. В сірих очах смуток та меланхолія, хоча губи не припиняють посміхатися.

– Поїдемо до мене? Я не готова тебе відпускати прямо зараз. Хоча, якщо ти бажаєш виспатися перед роботою…

– З радістю вип'ю твоєї кави.

Звеселившись, Марк цілує мою руку, а потім кладе на свою гладеньку щоку. Шкіра на ній приємна та дуже тепла. 

– Їдьмо? – перепитую, коли він деякий час не рухається, намагаючись просвердлити мене поглядом.

– Так.

*

Замість кави веду Марка до свого ліжка. Хочеться просто притулитися до нього та нікуди не відпускати. Обійнявшись, лягаємо та просто мовчимо, дивлячись одне одному в очі. В наших поглядах стільки невимовлених слів, але тим не менше ми обоє відчуваємо все без них. Це дивовижна спорідненість, яка об'єднує нас в одне ціле. Ніби два світи, що жили раніше самотніми життями, перетнувшись, настільки тісно переплелися, що роз'єднання для них означатиме загибель.

– Ти дуже вродливий, – кажу тихо, а він починає сміятися. Пригортає до себе й цілує так, що весь світ зникає, перетворюючись на безкраїй всесвіт. 

Його рука пробирається під футболку, ніжно гладить живіт, виписуючи візерунки, дістається до бюстгальтера і пробігається краєм мереживної тканини. Хвилювання, що переповнюють мене, не дають дихати. Я одночасно хочу чогось більшого і боюся цього. Боюся видатися занадто скутою, непривабливою, недосвідченою. Боюся, що Маркові зі мною не сподобається. Але точно знаю, що він має бути моїм першим. Можливо, якщо пощастить, то і єдиним.