Читати книгу - "Королівський убивця"

Я похмуро дивився на нього.

— Що стало головною причиною, через яку все пішло не так? — Коли я не відповів, він продовжив. — Хіба ти сам не казав мені, що залицявся до неї як хлопець, а вона вважала, що це знаки уваги дорослого чоловіка? Вона шукала дорослого чоловіка. То й не дмись, як вередлива дитина. Будь чоловіком.

Він випив половину свого бренді, а тоді наповнив обидва келихи.

— Як? — спитав я.

— Так само, як ти це робив деінде. Дотримуйся дисципліни, виконуй свої обов’язки. Не можеш з нею бачитися, так. Але, якщо я щось знаю про жінок, це геть не значить, що вона тебе не бачить. Пам’ятай це. Глянь на себе. Твоє волосся кошлате, як зимова шерсть поні, закладуся, що цю сорочку ти носиш цілий тиждень, а худющий, наче зимове лоша. Сумніваюся, щоб ти отак повернув собі її повагу. Підгодуйся, опоряджуй себе щодня і, во ім’я Еди, краще повправляйся, замість нудити світом у кордегардії. Постав собі якусь мету і йди до неї.

Я поволі кивав головою. Знав, що він має рацію. Але не міг стриматися від протесту:

— Але все це не допоможе, якщо Пейшенс не дозволятиме мені бачитися з Моллі.

— У дальшій перспективі, хлопче, йдеться не про тебе і Пейшенс. А про тебе й Моллі.

— І про короля Шрюда, — криво посміхнувся я.

Він запитально глянув на мене.

— За словами Пейшенс, чоловік не може присягнути королю та повністю віддати своє серце також жінці. «Не можна накласти два сідла на одного коня», — так вона мені сказала. І це жінка, що вийшла за короля-в-очікуванні та вдовольнялася часом, який він мав для неї.

Я простяг Баррічу полагоджений недоуздок.

Він не взяв його. Саме підносив до губ своє бренді. Поставив його на стіл так різко, що рідина аж перехлюпнулася через край.

— Так вона тобі сказала? — хрипко спитав він. Його очі втупилися в мене.

Я повільно кивнув.

— Сказала, що нечесно вимагати, аби Моллі вдовольнялася часом, який залишить мені король.

Барріч відкинувся назад на своєму стільці. Крізь риси його обличчя прокотилася низка суперечливих емоцій. Він глянув на вогонь у каміні, а тоді на мене. Якусь мить здавалося, що от-от заговорить. Потому сів рівно, одним ковтком випив своє бренді й раптом устав.

— Тут надто тихо. Пішли до міста, добре?

Наступного дня я встав і, попри ломотання в голові, постановив собі не поводитися, як хворий від кохання хлопець. Через хлоп’ячу поривчастість і безтурботність я її втратив. Тепер вирішив спробувати чоловічу стриманість. Якщо очікування слушної миті — це єдина дорога до неї, то я скористаюся з Баррічевої поради й добре використаю час цього чекання.

Відтоді я щодня вставав дуже рано, ще до ранкової зміни в кухні. В окремішності моєї кімнати я розтягав м’язи, а тоді вправлявся у техніці бою зі старим дерев’яним мечем. Вганяв себе в піт і запаморочення, а потім спускався до лазні, щоб пропаритися. Повільно, дуже повільно я почав повертатися до нормального стану. Посправнішав і почав нарощувати м’язи на костях. Нове вбрання, пошите мені майстринею Гесті, хоч не одразу, але лягло як слід. Я все ще не звільнився від тремтіння, напади інколи повторювалися. Але траплялися вони рідше, і мені завжди вдавалося повернутися до своєї кімнати, не осоромившись. Пейшенс сказала, що в мене на обличчі з’явився рум’янець, а Лейсі вдовольнялася тим, що годувала мене за кожної нагоди. Я знову відчув себе людиною.

Зазвичай я щоранку їв з вартовцями, у товаристві, де кількість спожитих страв завжди була важливішою за манери. Після сніданку наставав час прогулянки до стайні, я забирав Сажку на пробіжку по снігу, щоб тримати її в тонусі. Повернувши кобилу до стайні, я сам її опоряджував, відчуваючи при цьому справді домашнє задоволення. До наших лихих пригод у Гірському королівстві ми з Баррічем були в поганих стосунках через моє користання з Віту. Він майже цілковито вигнав мене зі стайні. Тому зараз я був більше ніж задоволеним, чистячи Сажку та насипаючи їй вівса. Я мав заняття у стайнях, теплий дух тварин і плітки про замок, які могли розповісти лише стаєнні челядники. У щасливі дні Гендз чи Барріч мали досить часу, щоб зупинитися і порозмовляти зі мною. А в інші, клопітні дні я зазнавав гірко-солодкої насолоди, слухаючи, як вони обговорюють кашель жеребця або лікування кабана, привезеного якимсь фермером до Твердині. Тоді вони мали небагато часу на ґречності та мимоволі виключали мене зі свого кола. Так мусило бути. Я став часткою іншого життя. Не міг сподіватися що те, давнє, завжди буде переді мною відкритим.

Ця думка не заважала мені відчувати провину, коли я щодня прокрадався до закинутої хатини за коморами. Я завжди зберігав обережність. Мій поновлений мир із Баррічем існував не настільки довго, щоб я вважав його непохитним; спогад про болісну втрату його прихильності був ще свіжим у пам’яті. Якщо Барріч колись запідозрить, що я знову використовую Віт, то покине мене так само швидко й цілковито, як це вже сталося раніше. Я щодня питав себе, чого я ризикую його дружбою та повагою заради вовчука.

Єдина відповідь, яку я міг дати, була такою: я не мав вибору. Я не міг відвернутися від вовчука, як не міг пройти повз заморену голодом і замкнуту в клітку дитину. Барріч вважав Віт, що часом відкривав мені тваринну свідомість, збоченням, огидною слабістю, нестерпною для будь-якої порядної людини. Він майже зізнався, що мав певні приховані здібності, але рішуче підкреслював, що сам ніколи до них не вдавався. Якщо й так, то я ніколи його на цьому не піймав. Але не навпаки. Він завжди достеменно знав, коли я тягнувся до тварини. Коли я за хлоп’ячих літ дозволяв собі на Віт із твариною, наслідком зазвичай був потиличник чи дзвінкий ляпас, що мав повернути мене до моїх обов’язків. Коли я мешкав із Баррічем у стайнях, він робив усе, що в його силах, аби стримати мене від зв’язку з якоюсь твариною. Це завжди йому вдавалося, за двома винятками. Глибокий біль від втрати моїх товаришів по зв’язку переконав мене, що Барріч мав рацію. Тільки безумець дозволив би собі вчинок, що неодмінно веде до такої втрати. Тож я був радше безумцем, ніж людиною, яка може відвернутися від благань битого й замореного