Читати книгу - "Королівський убивця"

Розділ 5

Гамбіт

Безперечно, існував древній кодекс звичаїв, і так само певно, що ці звичаї були суворішими, ніж нині. Але я ризикнув би ствердити, що ми не надто далеко відійшли від давніх законів, а радше відполірували їх. Слово воїна й далі в’яже його, а між тими, хто несе службу пліч-о-пліч, немає нікого огиднішого, ніж той, хто бреше своїм товаришам або неславить їх. Закони гостинності надалі забороняють тим, що ділили сіль при столі господаря, проливати кров на долівку його дому.

Довкола Оленячого замку міцніла влада зими. З моря налітали шторми, щоб ударити нас крижаною люттю, а тоді забратися геть. Їх зазвичай випереджали снігопади, величезні снігові замети лежали на зубчастих стінах, як солодкий крем на горіховому торті. Велика темрява довгих ночей ставала ще тривалішою, а в погожі ночі над нами холодним сяйвом світили зорі. Після моєї довгої подорожі додому з Гірського королівства суворість зими не лякала мене так, як колись. Під час моїх щоденних мандрівок до стайні, а звідти до старої хатини свинаря, мої щоки палали від холоду, а вії злипалися від морозу, але я завжди знав, що близько дім і тепле вогнище. Шторми й люті морози, які гарчали на нас, мов вовки з-за дверей, були водночас і сторожовими псами, що тримали червоні кораблі на відстані від наших берегів.

Мій час тягнувся повільно. Я щодня зголошувався до Кеттрікен, як радив мені Чейд, але ми обоє були надто схожими: однаково норовистими. Я певний, що дратував її так само, як вона мене. Я не зважувався проводити надто багато часу з вовчуком, щоб між нами не виник зв’язок. Інших обов’язків у мене не було. Дні мали надто багато годин, і всі ці години заповнювалися моїми думками про Моллі. Ночі були найгіршими, бо тоді мій сплячий розум виходив з-під мого контролю, а сни теж заповнювала Моллі, моя яскрава червоноспіднична свічкарка, тепер така скромна і звичайна у синій формі служниці. Я не міг бути з нею за дня, але моє сонне «я» залицялося до неї із запалом та енергією, на які денна свідомість ніколи б не осмілилася. Коли ми гуляли пляжами після шторму, моя рука лежала в її руці. Я вміло її цілував, не ніяковіючи, і дивився їй в очі, не ховаючись. Ніхто не міг відібрати її в мене. У моїх снах.

Попервах здобутий у Чейда вишкіл підкусив мене до шпигування за нею. Я знав, яка з кімнат на поверсі слуг належить їй, знав, де її вікно. Я довідався, без жодних замірів, коли вона приходить і відходить. Мені було соромно стояти там, де можна було почути, як вона підіймається сходами, й час від часу підглядати, як вона йде у справах на ринок, але я, хоч як старався, не міг заборонити собі робити це. Я знав, з ким зі служниць вона приятелює. Хоча я не мав права розмовляти з нею, та з ними міг привітатися, перекинутися словом, сподіваючись, що хтось із них випадково згадає про Моллі. Я безнадійно тужив за нею. Сон тікав від мене, їжа не цікавила. Ніщо мене не цікавило.

Одного вечора я сидів у вояцькій кухні. Знайшов собі місце в кутку, де міг спертися об стіну, виклавши ноги в черевиках на протилежній лавці, щоб уникнути товариства. Кухоль елю переді мною вже кілька годин як нагрівся. Мені бракувало сили волі навіть для того, щоб напитися до безтями. Я дивився в порожнечу, намагаючись ні про що не думати, коли хтось вирвав лавку з-під моїх простягнених ніг. Я ледь не впав зі свого сидіння, а коли оговтався, побачив Барріча, що сидів навпроти мене.

— Що тебе гризе? — спитав він без жодних вступів, привітань чи форм чемності. Схилився і заговорив так, щоб ніхто, крім мене, його не чув. — Був ще один напад?

Я озирнувся на стіл. Відповів йому так само тихо:

— Кілька нападів тремтіння, але жодного справжнього. Здається, вони приходять лише тоді, коли я перенапружуюся.

Він поважно похитав головою, тоді почекав. Я підняв погляд і побачив втуплені в мене темні очі. Помітна в них турбота щось у мені зачепила. Я струснув головою, мені раптово заціпило.

— Це Моллі, — сказав я за мить.

— Тобі не вдалося довідатися, куди вона виїхала?

— Вдалося. Вона тут, в Оленячому замку, служить у Пейшенс покоївкою. Але Пейшенс не дозволяє мені з нею бачитися. Вона каже…

При перших моїх словах очі Барріча розширилися. Потім він оглянувся довкола й кивнув у бік дверей. Я встав і пішов за ним. Він повів мене до стайні, а тоді на горище, у свою кімнату. Я сів за його столом, біля його вогнища, а він поставив добре бренді з Тілту і два келихи. Тоді дістав свої інструменти для шкіри. І свою вічну купу упряжі, яку слід довести до пуття. Вручив мені недоуздок, де треба було змінити ремінець. Для себе наготував тоншу роботу, із сідлом. Витяг свого стільця і глянув на мене.

— Ця Моллі. Не її я бачив у двірській пральні з Лейсі? З гордо піднятою головою, рудуватої масті?

— З рудуватим волоссям, — неохоче виправив я.

— Гарні широкі клуби. Легко родитиме, — схвально сказав він.

Я послав йому гнівний погляд.

— Дякую, — відповів я крижаним тоном.

Він здивував мене, усміхнувшись:

— Лютуй. Це краще, ніж плакати над собою. Ну. Розказуй.

І я розказав. Ймовірно, більше, ніж розказав би у вояцькій кухні, бо тут ми були самі, бренді розігрівало мені горлянку, а довкола знайомий вигляд і запах його кімнати й роботи. Тут, як ніде в моєму житті, я був у безпеці. Мені здавалося, що можу безпечно відкрити йому мої страждання. Барріч не сказав ні слова, не робив жодних зауважень. Навіть після того, як я виговорився, зберігав мовчання. Я дивився, як він втирає барвник у вирізане на шкірі зображення оленя.

— От. То що я маю робити? — почув я свій голос.

Він відклав роботу, випив бренді і знову наповнив келих. Оглянув кімнату.

— Ти, звичайно, питаєш мене, зауваживши мій рідкісний успіх у здобутті чулої жіночки та купи дітей?

Гіркота в його голосі вразила мене, але, перш ніж я встиг зреагувати, він здушено засміявся.

— Забудь те, що я сказав. Зрештою, це було моє рішення, і зробив я його