Читати книгу - "Аптекар"

вирішив позбавитись двох ключових активів відділу. А точніше, мене та доктора Барнабі. — Досі нічого знайомого. — Гадки не маю, чому, хоча ми мали доступ до дуже таємної інформації, отже, гадаю, щось із того, що ми знали, правило за мотив. Вони вбили доктора Барнабі й намагались убити мене. Відтоді я подалась навтьоки. Вони чотири рази мене знаходили. Тричі намагались убити. А останнього разу — вибачились.

Він примружив очі, оцінюючи почуте.

— Сказали, що мають проблему й потребують мене. Вони надали мені стос файлів про ситуацію з де ла Фуентесом, назвавши твого брата його поплічником. Сказали, що за три тижні Деніел поширить супервірус на південно-західному американському узбережжі. Сказали, що в мене є три дні, аби дізнатись, де ховають вірус і як завадити де ла Фуентесу втілити свій план у життя.

Він захитав головою.

— Так багато тобі розповіли? — спитав він, не ймучи віри.

— Боротьба з тероризмом завжди була основною складовою моєї праці. Я знаю, де сховані всі боєголовки та «брудні» ядерні бомби.

Він скривив рот, приймаючи рішення.

— Оскільки ти вже обізнана в подробицях, гадаю, невеликим витоком інформації буде, якщо я скажу тобі, що я остаточно розібрався з де ла Фуентесом шість місяців тому. Те, що де ла Фуентес помер, невідомо широкому загалу. Те, що від картелю лишилось, не афішується, тому вони ніби не вразливі перед конкурентами.

Вона здивувалась тому, яке відчула полегшення. Тягар знання, що скільки людей приречені на болісне винищення, виявився набагато важчим, ніж вона гадала.

— Звісно, — видихнула вона. — Це має сенс.

— Очевидно, відділ не був настільки холоднокровним. Вони використали жахливу катастрофу, щоб мотивувати її, але знехтували простими громадянами, які досі в небезпеці.

— А Змій?

Він поглянув на неї, нічого не зрозумівши.

— Даруй. Таке прізвисько їм дали у відділі. Доморощені терористи?

— Мої помічники повбивали двох із трьох ватажків, знешкодивши південний підрозділ цілком. Ніхто не вижив.

Вона натягнуто усміхнулась.

— Ти допитуєш людей, — несподівано холодним тоном мовив він. — Ти кат.

— Так.

— І ти катувала мого брата, щоб дізнатись інформацію, про яку він не знав.

— Так. Принаймні, початкові етапи провела.

Він ударив її тильним боком руки. Рвучко її голова сіпнулася набік; стілець загойдався, і він штовхнув його ногою.

— Ти за це заплатиш, — пообіцяв він.

Вона з хвилину поворушила щелепою, перевіряючи, чи нічого не зламано. Задоволена, що серйозних пошкоджень немає, відповіла:

— Я не впевнена, та, мабуть, саме тому вони так вчинили з ним. Саме тому вони згодували мені цю хитромудру вигадку.

Крізь зуби:

— А навіщо?

— Їхні спроби вбити мене не були успішними, тож вони вирішили, що ти зробиш цю роботу за них.

Він зціпив зуби.

— Одного не збагну, — повела далі, — чому вони просто не попросили тебе це зробити. Чи, можливо, наказали б. Хіба що… ти вже не працюєш у ЦРУ? — припустила вона.

Його видала зброя. Під час свого дослідження вона дізналась, що пістолетом HDS зазвичай озброюють агентів ЦРУ.

— Якщо ти про мене не знала, то як ти знаєш, де я працюю? — вимогливо спитав він.

Почувши близько половини його запитання, вона помітила, що яскраво-білий прямокутник у зоні її периферичного бачення почорнішав.

Намагаючись не привертати до себе уваги, вона якомога глибше вдихнула носом.

— Відповідай, — рикнув він, знову здіймаючи руку.

Вона не зводила з нього очей, не дихаючи.

Він вагався, насупивши брови, потім широко розплющив очі і швидко нахилився, щоб підняти з підлоги протигаз.

Він знепритомнів, перш ніж упав на підлогу.

Ще один глухий удар, і впав пес, перетворившись на копу хутра поруч з її стільцем.

В умовах тренування вона якось затримала дихання на хвилину сорок дві секунди, але більше ніколи не змогла повторити цього подвигу. Зазвичай повітря в неї закінчувалось через хвилину п’ятнадцять, що все-таки вище за середній показник, — місткість легень стала чи не найголовнішою для неї у житті. Цього разу вона, звісно, не мала можливості наперед набрати повітря із запасом, утім ціла хвилина їй не знадобилась.

Вона підскочила на стільці до непорушного тіла Бетмена й потяглась уперед, підтягнувши коліна до його спини. Ухопитись руками перед собою їй було легко… Кевін Біч кинув протигаз Деніела на підлогу, і вона, зачепивши його пальцем, перехиляла стілець назад, поки всі чотири ніжки не стали рівно на підлозі. Нахиливши обличчя якомога ближче до рук, вона натягнула протигаз на обличчя, притискаючи гумовий край так, щоб не проходило повітря. Вона видихнула з голосним свистом, прочищаючи патрон, а потім невпевнено вдихнула.

Якщо трохи хімічної речовини протекло, вона знала, що все одно з нею нічого не трапиться. Вона добре натренувалась бути невразливою і не втрачала тями настільки надовго, як інші. Але вкрай приємно починати з такого великого цабе.

Підсунувшись до столу, вона потерла стяжку на зап’ястках об скальпель на таці з інструментом. Стяжка швидко луснула від тиску, який на неї чинили. Решту пут було легко зняти, і вона знову була вільна.

Найголовніше — спочатку. Вона змінила налаштування монітора комп’ютера так, щоб він вмикався після п’ятнадцяти хвилин сну.

Підняти Бетмена, який простягнувся на підлозі біля брата, вона не могла, але його руки й ноги були достатньо близько до Деніелових, тож вона мала змогу прив’язати Кевінові руку й ногу до Деніелових лівої ноги та руки фіксаторами, що на Деніелові. Він недбало жбурнув ключ на стіл поряд із Деніелом; вона поклала ключ у кишеню.

Вона не рятувала Деніела. Можливо, вона схибила, але вона й так уже скільки для нього зробила, що їй здавалось, що рятувати його — несправедливо. Та й насправді вона зовсім його не боялась. Чергова потенційна помилка.

Забравши у Бетмена всю зброю, вона витягла патрони та бойову чеку з гвинтівки й пістолета. Поставивши німецький пістолет на запобіжник, вона запхнула його собі за пасок. Він подобався їй, бо мав серйозніший вигляд, ніж її німецький самозарядник. Вона пішла до станків у корівнику, щоб знайти свій самозарядник, який запхнула поряд із «СІГ Сауером». Вона краще знається на власній зброї. Тому важливо її теж мати напохваті.

Вона знайшла свої черевики, заховала там ще зброю, а потім, крокуючи назад у намет, забрала ремені з двигуна. Пес був заважкий, і його непросто було переносити, тому вона, надягнувши на нього ремені, потягла його назад у житлове приміщення. Спочатку вона просто причинила двері й пішла геть — собаки не мають віддалених великих пальців. Утім, за мить вона змінила свою думку. Пса ж Ейнштейном звали, хтозна, на що він здатний? Вона почала шукати щось,