Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— За що?!! — заволав торговець, — я ж за все розрах… — і замовк, зрозумівши, що зопалу бовкнув зайве.

Скворцов і Шиманський насторожилися.

— Что-что? Что за «розрах»? За что «все розрах»?

Скворцов зробив крок і опинився за прилавком. Він вихопив «ТТ» та приставив Шворнаху до скроні:

— Или ты, падла, сейчас же скажешь, за что и с кем ты «розрах», или я тебя при попытке к бегству! Имей в виду: Смыкалюк уже сидит в моём подвале!

Шворнах заплющив очі.

— Ну! — наче вперіщивши батогом, рикнув на нього Скворцов.

— За що це все мені… — простогнав Шворнах і тут же, без будь-якої паузи додав, — заплатив я Смикалюку… Золота дав… Хай він здохне!..[25]

Два сержанти, Гребінкін та Тур, довго гамселили Смикалюка, вибиваючи з нього зізнання, з ким він зв’язаний у місцевій організації ОУН, але так і не вибили. Розумів голова, що просто хабар — це життя, а політична стаття — це вже майже смерть. Вперся може вперше в житті, і витримав усі тортури: нікого з ОУН не знає і крапка. Сержанти захекались, Скворцов плюнув та наказав повернути його в камеру. Хто їх знає, цих западенців? Може, й справді нікого не знає? У невеличкій кімнаті, що правила за камеру, крім Смикалюка було ще з десяток чоловіків. Хто сидів, хто лежав на брудному сіні, накиданому на підлогу. Колишній голова довго приходив до тями, лежачи на крижаній долівці. Ніхто йому не допоміг, ніхто не сказав доброго слова. Багато хто сидів тут завдяки йому, тому співчуття годі було чекати, лише хтось кинув зневажливо:

— Приїхали, пане голово…

***

Вже тиждень Любко мешкав у Тернополі, у знайомих Пана Коцького. Ніхто нічого його не питав. Прийшов чоловік і живе, наче нікого це не стосується. Зранку йде, з’ївши кілька картоплин, ввечері приходить. Знов пара картоплин і спати. Весь день він стежив за дівчатами з педшколи Галиною Перебийніс та Тетяною Бачинською. За Тетяною слідкувати було нецікаво. Гуртожиток — педшкола, педшкола — гуртожиток, ось і всі маршрути по яких вона ходила. Ну, ще у склеп зайде, придбає щось на вечерю. Правда останні два дні з’явився один хлопчина, який ускладнив Любкові задачу. Він також вчився у педшколі, але був тернополянином. Любко мусив одного разу провести його аж додому, навіть взнав, у якій квартирі той мешкає, але нічого підозрілого ні за Тетяною, ні за цим хлопчиною не помітив. За Галиною слідкувати було значно складніше, а тому й веселіше. Та після занять гасала по всьому місту. То співала у якомусь хорі, то зустрічалася з молоддю, яка потім роз’їжджалася на усі боки, спробуй, прослідкуй за всіма! Але за цей тиждень саме у той цегляний двоповерховий будинок, про який говорив пічник, вона таки ні разу не заходила. У понеділок Любко вирішив послідкувати саме за цим будинком. Стежити було важко. Невеличкий дворик, де ніде заховатися і все, як на долоні. Тоді він пройшовся туди-сюди по вулиці, придивляючись до перехожих. Але ніхто в будинок не заходив і з нього не виходив. Довго вештатися біля нього теж не виходило, бо не можна було допустити, щоб хтось помітив, що він за кимсь стежить. Треба залишатися непомітним будь-що, так вчив станичний. Тому він кружляв навколо, поглядаючи у бік будинку майже цілий день. Надвечір почали повертатися з роботи мешканці. Сутеніло, й подекуди вже почали освітлюватися вікна. Поміркувавши, Любко вирішив скористатися темрявою і вперше зайшов до під’їзду. Крадучись, щоб, не дай Боже, якась сходинка не рипнула під ногою, він піднявся на другий поверх. В будинку було шість помешкань, по три на поверх. У п’ятьох були ознаки життя: чулися кроки, розмови, а в одній навіть сварка. Жінка дуже голосно сварила чоловіка, він невиразно белькотав у відповідь. Лише квартира на другому поверсі праворуч була тихою. Любко вийшов з будинку та глянув на вікна — темні. І він наважився. Піднявшись знов на другий поверх, постукав у сусідню квартиру. У дверях з’явилася жінка років сорока, у фартуху, домашньому халаті та капцях.

— Прошу?

— Вибачте, пані, я шукаю Галю.

— Галю? Яку Галю? А прізвище? Хоча Галі в нашому будинку наче нема…

— Прізвища не знаю, але мені сказали, що вона мешкає у шостій квартирі.

— У шостій? Я взагалі не знаю, хто там мешкає… Приходить якийсь пан, але доволі рідко… Я навіть не знаю, як його звуть… Дівчину якусь бачила разів зо два, але хто вона — також не знаю. Ні, у нашому будинку Галі немає…

— Даруйте, пані…

— Прошу…

«Сумнівна квартира… Слово честі, сумнівна…» — так думав Любко, повільно ходячи в вечірній темряві туди- сюди повз будинок. Він дочекався, коли світло у вікнах почало гаснути, бо люди вкладалися спати, та й пішов собі. Треба було відпочити, адже завтра знову мав провести на ногах цілий день. Станичний правильно сказав: у селі всі один одного знають змалечку, а тут зовсім незнайома людина. Перш, ніж залучати її до справи, треба дуже добре до неї придивитися.

Лише на дев’ятий день Любкового перебування в Тернополі, Галина Перебийніс пішла до двоповерхового будинку. Сутеніло. Дівчина впевнено крокувала тротуаром, лунко цокаючи підборами. Хлопець непомітно крався за нею. Будинок за будинком вони наближалися до мети. Коли повернули в сторону залізничного вокзалу, Любко вже був впевнений, куди вона йде і в яку квартиру. Він і сам не знав, звідки та впевненість узялася, але вона з’явилася і не зникала. Все сталося так, як і передбачав. Вікна в «сумнівній» квартирі світилися, це він побачив ще здаля. Галина процокала підборами на другий поверх, це він почув, коли нечутною тінню прокрався за нею у під’їзд.

— Ну, наконец-то…

— Добрий вечір!

Що було далі, він не чув, бо двері зачинилися. Зараз йому нічого не залишалося робити, тільки чекати. Любко вийшов надвір та обійшов навколо будинку. Як же він одразу не подумав! Дерево! Поруч з будинком росла стара висока липа. Перехожих не було, підстрибнув, вхопився за товсту гілляку, підтягнувся та сховався у плетиві темних гілок. З липи було гарно видно, що відбувалося в одній із кімнат «сумнівної» квартири. За столом сиділи двоє: Галина та чолов’яга років сорока, в сірому костюмі. Про що йшла мова, звісно, було не чутно. Галина щось розповідала, а чолов’яга занотовував, час від часу перепитуючи. Розмова тривала з годину, після чого він кудись вийшов, повернувся з пляшкою та коробкою цукерок у руках. Пляшку відкоркували, випили вина й почали цілуватися.

«Та-а-ак… — подумав Любко, — це, може