Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Слухаючи ту маранату108, чаклуни заклякли, охоплені нестямним жахом, і навіть Маранапіон не зміг пригадати дієвих протичарів, які змогли б їх захистити. Усі вони воліли б утекти з покою, перш ніж Малиґріс закінчить вимовляти прокляття, однак їх огорнула смертельна слабкість, й відчули вони недужість, подібну до тієї, що передує швидкому приходу скону. Тіні оповили їм очі, але й крізь тіні ті кожен невиразно бачив, як миттєво чорнішали обличчя його супутників, бачив, як незворотно западалися щоки, а вуста, немов у давно мертвих трупів, задиралися, відкриваючи зуби. 

Намагаючись утекти, кожен усвідомив, що ноги щокроку гниють під ним, відчув, як його плоть обертається на тлінь і шматками спадає з кісток. Захлинаючись криком, який не встиг злетіти з їхніх язиків, перш ніж ті повсихалися, попадали зайди на підлогу покою. Життя ще жевріло у них разом зі страхітливим усвідомленням їхньої долі, до певної міри зберегли вони також слух і зір. У темній агонії прижиттєвого розпаду вони кволо кидалися туди й сюди та повільно повзали по холодній мозаїці. Так вони й ворохобилися на підлозі, мляво й дедалі непомітніше, аж поки їхні мізки обернулися на сіру плісняву, сухожилля відділилися від кісток, а кістковий мозок висох. 

Отак спливла призначена година, прокляття звершилося. Вороги некроманта лежали перед ним навзнак, зіщулившись в останніх могильних корчах, немовби присягаючи на вірність Смерті, що засідала на престолі. Ніхто вже не зміг би відрізнити ані короля Ґадейрона від Маранапіона, ані Маранапіона від менших чаклунів інакше, як за їхнім убранням. 

А день минав, схиляючись до моря, і сонце, що заходило за Сусраном, палаючи, наче королівське поховальне багаття, кинуло золотаву заграву крізь вікно, а тоді розсипалося червоними жаринами і похоронним попелом. У запалих сутінках з-за пазухи Малиґріса вислизнула коралова гадюка. Звинувшись поміж рештками тих, що лежали на підлозі, вона беззвучно зісковзнула вниз мармуровими сходами і назавжди зникла з вежі. 

Оповідь, яку буде наведено далі, знайдено серед паперів Крістофа Морана, молодого студента правничих наук із Тура109 по тому, як той незбагненним чином зник під час відвідин батьківського дому неподалік Мулена110 року 1798-го: 

«На Аверойнський ліс опустилися лиховіснії брунасто-пурпурові осінні сутінки, що дочасно запали через наближення раптової грози. Дерева обабіч шляху вже перетворилися на розмиту ебеново-чорну мішанину, а сам шлях, який стелився переді мною, блідий та примарний у дедалі густішому мороці, марилося, злегка майорів і тріпотів, ніби від поштовхів якогось таємничого землетрусу. Підострожив я свого коня — він був жахливо втомлений сією подорожжю, що почалася ще вдосвіта, і вже кілька годин тому самовільно перейшов на неохочий клус, — і пустив його учвал чимдалі темнішим шляхом, прямуючи вперед поміж велетенських дубів, які, здавалося, схиляли верховіття, неначе ладні нас ухопити пальці. 

Зі страхітливою швидкістю опустилася ніч, усе довкола облягла чорнота, що перетворилася на суцільну завісу, майже відчутну на дотик; і жахливі сум’яття та відчай змусили мене знову, вже суворіше й жорсткіше, підострожити коня. Ми мчали вперед, аж ось іздалеку долинули і злилися зі стукотом копит мого коня перші глухі погурки грому, а перші спалахи блискавиць освітили наш шлях, котрий, на превеликий мій подив (я ж бо вважав, що прямую головним трактом, який тягнеться через увесь Аверойн), якимось непоясненним чином звузився й перетворився на добре второвану стежку. Відчув я певність, що збився з дороги та заблукав, одначе не бажав повертатися своїми слідами назад, просто в зуби тій темряві й страхітливим грозовим хмарам, які там клубочилися, тож поквапився вперед, сподіваючись, що втоптана стежина врешті-решт виведе мене до якоїсь домівки чи шато111, де я міг би знайти прихисток на ніч. Надія моя виявилася небезпідставною, адже за кілька хвилин крізь лісове гілля розрізнив я мерехтливе світло, а тоді раптом опинився на прогалині, де на пологому узвишші бовваніла велична будівля. На її приземному поверсі світилося кілька вікон, а горішня частина була майже нерозрізненна на тлі нагромадження гнаних вітром хмар. 

— Очевидно, монастир, — подумав я, натягнувши повід, а тоді зліз зі свого виснаженого коня, підняв важке латунне дверне калатало у формі псячої голови та відпустив, дозволивши йому впасти на дубові двері. Звук пролунав неочікувано гучний та лункий, він залишив по собі майже замогильний відгомін, і я мимоволі здригнувся з переляку та несподіваної тривоги. Та відчуття се вже за мить цілковито розвіялось, бо двері розчахнулися і на порозі переді мною в яскравій заграві лампад, які освітлювали просторий передпокій, постав високий рум’яноликий чернець. 

— Ласкаво прошу до Періґонського абатства, — люб’язно пророкотів чорноризець, і коли він промовляв тії слова, у дверях з’явилася інша постать у рясі з піднятим каптуром і вийшла, щоб подбати про мого коня. Поки я бурмотів слова вдячності, почалася гроза, і на дубові двері, що саме зачинилися за моєю спиною, з демонічною люттю обрушилися жахливі пориви дощу, супроводжувані гуркотом грому. 

— Маєте щастя, що вчасно нас знайшли, — зауважив господар. — Ані для людини, ані для тварини недобре блукати просто неба, коли насуває така пекельна гроза. 

Без жодних запитань вгадавши, що я так само зголоднілий, як і зморений, він попровадив мене до трапезної й поставив переді мною щедрі наїдки — баранину, чорний хліб, сочевицю та чудове міцне червоне вино. 

Поки я призволявся, він сидів навпроти мене за трапезним столом; коли я вже трохи втамував свій голод, то скориставсь із нагоди та роздивився господаря уважніше. Він мав водночас високу та міцну статуру, а його риси, прикметні чолом, яке не поступалося шириною могутній щелепі, свідчили про інтелект так само, як і про любов до хорошого життя. Він аж випромінював якусь тактовність і витонченість, увесь його вигляд був позначений вченістю, добрим смаком і гарним вихованням, і я сказав собі подумки: «Певно, сей чернець так само добре знається на книгах, як і на винах». Поза всяким сумнівом, вираз мого обличчя виказав неабияку цікавість, адже господар, немовби відповідаючи на моє невисловлене запитання, мовив: 

— Я — Ілер112, абат Периґонський. Ми — браття ордену бенедиктинців, живемо у мирі з Богом й зі всима людьми, і ми не вважаємо, ніби умертвіння та ослаблення плоті може якось збагатити дух. У коморах наших маємо ми досхочу корисного й поживного харчу, у льохах — найкращі та найдавніші з витриманих вин Аверойну. І, коли вас цікавлять такі речі, а вас вони, либонь, таки зацікавлять, ми маємо бібліотеку, у якій зібрано рідкісні томи, коштовні рукописи, найвизначніші роботи