Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

* * *

Усюди тхнуло трохи пореєм, але я не відчував голоду, лунав останній квартет Бартока, були вино і тютюн, від часу до часу я поглядав на пучеро й запитував себе, чи мені чекати Людмилу, а чи піти гуляти по Парижу. Отой пінгвін, про якого розповідав Маркос, перше ніж попросити в мене машину, — мабуть, ще одне їхнє ідіотське мікрозаворушення, насолоджуючись останніми нотами квартету, ще поділяючи порядок, якого і до, і після мені бракуватиме (майбутній час у минулому, але ж так, аякже), я якомога затягнув цю непевну паузу примирення, чисті хитрощі нечистого сумління, я дав собі волю, аж поки якоїсь миті зателефонував Франсині й помчав сходами вниз. Блукати по Парижу — для мене ще одна музика, ніч не дала мені поради, квартет немов потребував додаткового розвитку, Барток ніколи не написав його, проте він існував латентно в певній зоні тієї тривалості, якої не охоплюють дзиґарі, вимога порядку не давала мені спокою, знання без знань, що знову створює ауру, тривогу сновиддя про кінотеатр, ніч Фрица Ланґа; іти, мов навпомацки по вулиці без певної мети — ось де криється відкриття, реальність, що для неї на якомусь розі й певної миті народжується перша фраза тієї музики, яка примирить мене з такою силою невловних і непевних речей, Людмилою, моєю і чужою, Людмилою, яка тікає щоразу далі до пінгвінів і агітаторів, глуха нудота відчуття, що я втрачаю її, нагромаджуючи непримиренність, і водночас відчуття неминучості того, що ми дійшли краю і от-от щось мовчки розірветься, лишивши нас по обидва боки розколини, величезного пролому в теперішності, сповненій марних виявів дружби, сліз і хусточок, голими під чорним вітром. А зараз знову яка-небудь паща метро поведе мене до улюблених кварталів або запропонує завдяки фонетичній і якимсь чином магічній асоціації ще одну, досі невідому станцію, де народжується інша нитка безмежного паризького килима, інша комірчинка таємниці, інші випадковості. А крім того, й трохи похмурий імпульс, який віднедавна спонукає мене розчинитися в місті, мов у музиці, в крутанині між Франсиною і Людмилою (навіщо ця крутанина, навіщо цей розрив, який я відкидаю, який мені страшенно хотілося б ліквідувати і який належить лише їхній точці зору?), яка перетворюється в цікаві відкриття, тихцем узгоджені зі станом душі, що править мені за компас. Учора, перетнувши сумовиту площу Кліші й відчужену та гірку юрбу людей на ній і пішовши по вулиці Коленкур, я вперше побачив під чорнильним небом фасад готелю «Terrass», його шість чи сім поверхів із вікнами й балконами, що виходили на цвинтар Монмартр. Посеред мосту, підвішеного над склепами і могилами, мов сумна шпага останнього суду над дріб’язком, я зіперся на балюстраду й запитав себе, чи правда, чи може бути правдою, що туристи й провінціали, які зупинилися в готелі «Terrass», відкривають щоранку жалюзі над скам’янілим морем плит, а потім ще здатні замовляти сніданок із круасанами, йти на вулицю й починати новий день.

Годилося б провести одну ніч у цьому готелі, послухати в пітьмі гамір Монмартру, що поволі поступається тиші, останній автобус на лункому мосту, пауза над смертю, балкон, охоплений іншим, нерухомим і потаємним гамором, який життя заглушує словами, коханням і впертим забуттям. Я йду до тебе, Франсино, щоб дати тобі перший справжній урок патофізики, тендітна француженко, книжна й картезіанська (як і я), а не з тими легковажними літературними вподобаннями, які ти так часто плутаєш, які ми так часто плутаємо з кров’ю життя під шкірою повсякдення. Коли-небудь я поведу тебе й до тієї галереї коло Пале-Роялю, де зібрався порох, немов час відклав свою попільну матерію на вітрини та хідники, порох, що пахне рукавичками, пір’їнами і засушеними фіалками, й ненав’язливо, майже побіжно покажу тобі, що слід чинити з заселеними зонами, вітриною давніх ляльок. Вони тут бозна-колишні, запорошені у своїх плащиках, із шиньйонами, традиційними перуками, чорними або білими туфлями, здивованим сумом усміхнених облич, що їх обтирали крихітні пальчики, які нині теж обернулись у порох, як, можливо, й сонети про кохання десь в альбомі в буржуазному салоні. Крамничка малесенька, і двічі, коли я підходив до вітрини, я не бачив усередині нікого; в глибині начебто починалися сходи, висіли темні завіси й було ще більше пороху. Якусь жалюгідну торгівлю, мабуть, провадили тут в інші години дня, приходили люди, що купували родинні ляльки, найкращі, з фаянсу або порцеляни, натомість інші вибирали ляльки для своїх колекцій, ходили вздовж цього невеличкого твердого борделю голландської вітрини, розглядали стегна, торкалися горла, крутили блакитні очі в орбітах, це все — необхідні ритуали в супроводі вигуків і тривалих мовчанок, коментарі продавниці, яку я уявляю собі старою і сухою, і, можливо, візити в підвал, де громадяться голови і ноги без тулуба, одежинки, які можна міняти, зачіски й туфельки, це підвал Синьої Бороди для сумнівної невинності чаю і печива, подарунка тітці, що колекціонує ляльки, щоб заклинати час. Можливо.

— Може, й так, а може, й зовсім інакше, — мовила Франсина, провівши пальцем по вітрині й пішовши геть, наче їй щось не сподобалося. — Чому ти не хочеш розвіяти сумнівів? Можна зайти й подивитися. Ясно, ти віддаєш перевагу таємниці, всяке визначення розчаровує тебе.

— А тебе гнітить усяка невизначеність, — сказав я, — бо геть усе видається тобі теоремою, яку можна довести. Я не хочу туди заходити, мені там нема чого робити, мені не потрібне це пізнання, яке дасть тобі змогу міцно спати, поклавши руки під подушку й без сновидь, у яких безумці в білих чепчиках викидатимуться з балконів готелю, вікна якого дивляться