Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

Утім, під час змагань обергрупенфюрер Гайдріх поводився цілком пристойно. Одного разу, коли він обурився суддівським рішенням, розпорядник турніру різко поставив його на місце, сказавши привселюдно: «На фехтувальній доріжці діють тільки закони спорту, і жоден інший!» Приголомшений сміливістю чоловіка, Гайдріх не став сперечатися.

Схоже, він приберігав своє зухвальство для інших місць, адже під час цього турніру в Бад-Кройцнаху, не добираючи слів, сказав двом своїм друзям (відколи це в Гайдріха з’явилися друзі?), що за потреби він не вагаючись прибере самого Гітлера, якщо «старий телепень вичворить якусь дурницю».

Що саме він мав на увазі? Мені страх як кортіло б знати.

111

Цього літа в Київському зоопарку один чоловік зайшов у вольєр до левів. Відвідувачі намагалися його стримати, але він промовив до них, перелазячи через огорожу: «Господь мене врятує». Його зжерли живцем. Якби я був там, то сказав би йому: «Не слід вірити всьому, що тобі розповідають».

Господь нічим не допоміг людям, які загинули в Бабиному Яру.

Бабин Яр — це була велетенська природна западина на околиці Києва. Сьогодні від нього лишився неглибокий, порослий травою рів, коло якого здіймається показний монумент у соціалістичному стилі, зведений на пам’ять про тих, хто тут загинув. Але коли я захотів туди поїхати, водій таксі запропонував показати спочатку те місце, де Бабин Яр простягався в часи війни. Він привіз мене до лісистого рову й через молоду українку, що супроводжувала мене як перекладач, пояснив, що саме сюди скидали тіла. Потім ми знову сіли в машину, і водій відвіз нас до монументу, який стоїть за кілометр звідти.

Між 1941 і 1943 роками нацисти перетворили Бабин Яр, можливо, на найбільшу могилу в історії людства. Як зазначено трьома мовами (українською, російською та івритом) на меморіальній дошці, тут загинуло понад сто тисяч людей, жертв фашизму.

Третину знищили менше ніж за дві доби.

Того вересневого ранку 1941 року київські євреї тисячами сходилися на місце збору, куди їм наказали прибути з документами й цінними речами. Вони готувалися до депортації, навіть не підозрюючи про ту долю, яку приготували їм німці.

Усі вони зрозуміли надто пізно: хтось, коли прибув на місце, хтось лише на краю яру. Між цими двома миттєвостями все відбувалося дуже швидко й чітко: євреї здавали свої валізи, цінні речі й документи (документи рвали відразу ж у них перед очима), а потім їх гнали між двома шеренгами есесівців під градом ударів. Члени айнзацкоманд із нелюдською жорстокістю молотили їх поліційними кийками чи звичайними палицями. Якщо єврей падав, на нього нацьковували собак або його затоптував збожеволілий натовп. Вийшовши із цього пекельного коридору й опинившись на пустищі, розгублені й приголомшені євреї чули команду роздягатися догола, після чого їх вели на край гігантського яру. Там уже навіть найменш тямкі й найбільші оптимісти втрачали надію. Цілковитий жах, який охоплював їх у ту мить, змушував вити: на дні западини вже лежали купи трупів.

Але на краю цієї прірви історія тих чоловіків, жінок і дітей ще не закінчується. Есесівці, через притаманну їм німецьку раціональність, перш ніж убити своїх жертв, наказували їм спускатися на дно яру, де на них чекав «нагромаджувач». Його робота була дуже подібна до роботи театрального капельдинера, який припроваджує вас до вашого місця. «Нагромаджувач» водив кожного єврея по купі тіл, а знайшовши місце, наказував йому лягати долілиць. Той лягав, голий живий на голих мертвих, після чого кат ходив по трупах і вбивав усіх живих пострілом у потилицю. Навдивовижу ефективна організація масового вбивства, майже за Тейлором[32]. 2 жовтня 1941 року керівник айнзацгрупи, якій було доручено проведення акції в Бабиному Яру, надіслав до Берліна звіт: «29 і 30 вересня четверта зондеркоманда у співпраці зі штабом групи й двома загонами поліційного полку “Південь” стратила в Києві 33 771 єврея».

112

Я дізнався про неймовірну історію, яка відбулася в Києві під час війни, улітку 1942 року. Вона ніяк не стосується жодної дійової особи операції «Антропоїд», і тому тут, у моєму романі, їй апріорі не місце. Але одна з найбільших переваг вибраного мною жанру в тому, що він дає оповідачеві майже необмежену свободу.

Отож літом 1942 року Україною управляли нацисти з усією властивою їм жорстокістю. І в цей час німцям забажалося організувати серію футбольних матчів між командами країн, окупованих Німеччиною або перетворених нею на сателітів. Невдовзі виокремлюється одна команда, що здобуває перемоги над своїми суперниками з Румунії та Угорщини. Команда називалася «Старт» і була створена нашвидкуруч на основі київського «Динамо», розпущеного на початку окупації. Однак задля такої нагоди гравців зібрали знову.

Чутки про успіхи «Старта» доходять до німців, і ті вирішують організувати в Києві матч престижу між місцевою командою і командою люфтвафе. Перед початком матчу команди мали привітатися, і українським футболістам належало виконати нацистське вітання.

Настав день матчу. Трибуни стадіону переповнені. Команди вибігають на поле, німецькі футболісти скидають руки вгору й кричать «Хайль Гітлер!» Українці теж підносять руки (публіка, либонь, розчарована; цілком очевидно, що для неї футбольний матч — це можливість продемонструвати хоча б символічний спротив загарбникові), — але гравці, замість відсалютувати відкритою долонею й крикнути «Хайль Гітлер!», стискають долоню в кулак, ударяють себе в груди й вигукують: «Хай живе спорт!» Почувши гасло, знайоме з радянських часів, уболівальники вибухають захопленими вигуками.

Ледве матч розпочався, німецький футболіст іде в жорстке зіткнення з нападником української команди й ламає тому ногу. У ті часи запасних гравців не було, і «Старт» мусить грати вдесятьох. Маючи чисельну перевагу, німці відкривають рахунок. Для киян усе складається невдало. Але вони не збираються здаватися. Спочатку вони зрівнюють рахунок під радісні вигуки вболівальників. А потім забивають другий гол. Стадіон вибухає від захвату.

У перерві матчу в роздягальню до українських футболістів заходить військовий комендант Києва генерал Ебергард і каже їм:

— Браво! Ви прекрасно грали, і ми це оцінили. Але тепер, у другому таймі, ви мусите поступитися. Мусите! Команда люфтвафе ще ніколи не програвала, а тим паче на окупованих територіях. Це наказ! Якщо не поступитеся, вас буде страчено.

Гравці вислухали його мовчки. Вийшовши на поле, після короткої миті невпевненості, вони, не домовляючись, вирішують: грати як звичайно. Кияни забивають гол, ще один… і закінчують матч із перемогою 5:1. Українські вболівальники нетямляться від радості. Німці лютують. Хтось стріляє в повітря. Але нікого з гравців «Старта» поки що не чіпають: німці сподіваються змити ганьбу, взявши реванш на футбольному полі.

Матч-відповідь призначено