Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Емікс підтримав мене посмішкою, але стріляти не перестав. Втім, за кількома полеглими істотами, він все ж здивував мене:
— Не все у вашому житті потребує розголошення, Мисливцю. — Знищивши останнього, Емікс підійшов до мене, коли і я вже опустив зброю. — Мене так навчили.
— Хто?
На кілька секунд роздумів Емікс підтиснув губи, а потім продовжив:
— Хто я по-твоєму?
Я невпевнено знизав плечима.
— Творець Етеріалу… Мабуть. Незрозуміла голограма у реальності, в якої десь є власник… — говорив кожне слово вкрай невпевнено, бо розумів тепер, що чомусь і сам не вірив у це. Але обличчя Емікса залишалось непроникним. — Я вже не знаю, Еміксе… Ти знову мене плутаєш.
Він ледь смикнув кутиком губ.
— Мене було створено у 2021 році, Дем’яне. Тому ти помилився — не я творець. — І тепер в його погляді знову промайнув той незрозумілий сум, а слідом він не менш приречено видихнув, поглянувши на своє наруччя. — Час спливає…
— Але, Еміксе, ти знову накидав мені загадок і даєш задню! Ти існуєш майже сотню років! Ти бачив світ до війни! — чомусь викрикував я з розпачем, який почав давити у горлянці. — Що тоді сталося?! Чому через те, що трапилося в минулому, я маю втратити маму?!
Мій голос зірвався і я навіть відчув, що насправді я вже плакав у своїй кімнаті, бо боліло. Емікс стояв, як вкопаний, дивлячись на мене, а я зі злості, яка згуртувалась у грудях, просто вийшов з Етеріалу. Вперше ось так от посеред сесії в небезпечній зоні, яка неодмінно потім виб'є мені системну помилку при наступному вході. Система вимагала виходу лише з безпечних зон, але було байдуже.
Від емоцій, що все більше розгорталися всередині, мої руки почали тремтіти. Пальцями ледь обхопив кріплення й з другого разу лише звільнився і ривком зійшов із платформи. Хотілося закричати, але натомість крик зупинявся десь у яремній впадині, розпираючи та ниючи. Обхопивши долонями голову, кружляв кімнатою. Раз за разом схлипував і підтирав шмарклі, як Влад у першому класі, коли задавака Берт образив його. Це вперше тоді я вступився за нього, хоча всі були зеленими шмаркачами. А от тепер сам почувався десь там…
Скільки я так ходив — я не знав, але думки були одні й ті про маму і мою безвихідь, бо розумів, що вона приречена… А приймати це я не бажав. Повільно підійшов до ліжка і якось інертно опустився на нього, немов то був не я. Обхопивши ноги руками, я сидів мовчки й байдужим поглядом вдивлявся в емблему на екрані. Потім все ж опустив голову на руки, повністю давши волю сльозам. Намагався не підіймати зайвого шуму, щоб мама не хвилювалась, а від того було ще гірше.
— Світ жорстокий, Дем’яне, — почув я вже знайомий голос. Напружився і поволі підвів голову. Проєкція Емікса, одягненого у звичний для нього діловий костюм, стовбичила посеред платформи. — В ньому постійно траплялися речі, яких ви не розуміли. Свого часу, людства було… забагато. І тому вони зробили це…
Крізь мокрі повіки я вражено слідкував за кожним рухом таких реальних м’язів на Еміксовому обличчі. Чомусь навіть хотілося повірити в сон, ману, але не те що відбувалося насправді. Міг лише мотати головою у різні боки, доки пронизливе та скимне ниття у грудях не вщухало.
— Спершу люди використовували для своїх експериментів окремий материк, породивши одне зло, яке згодом забирало життя на інших континентах… — продовжив Емікс, як мені здалося, із болем у голосі, хоча й штучному. — Крок за кроком, вони мали ціль установити новий порядок на планеті, позбувшись зайвих: як серед владних людей, так і серед низів, яких було забагато, аби керувати ними. Тому вони почали вчитись на своїх помилках. Вичекавши слушної миті, вони зробили свій хід…
— Вбивши 49-го президента… — доповнив я. — Чому він став прототипом Канцлера? Чому ти так схожий на його попередника? Адже це не просто так… І все це пов’язано з твоїм відрахунком…
— Нашим, Дем’яне. Я лише програма…
— Але як за стільки років ти зміг здобути таку владу?
Емікс ледь всміхнувся, по звичці підтиснувши губи.
— Влада є не в мене. Я лише управитель… Доки триває відлік.
— Якщо я впораюсь — маму можна буде врятувати? — запитав я з надією, хоча геть не боявся, що він знову заперечить.
Натомість Емікс мовчав. Можливо, хвилину або дві, немов завис, але відповів:
— Я не знаю. Штучний розум — це не розум генія. Я не можу давати тобі надій, Дем’яне, але знаю, що вона буде, щойно ти пройдеш останнє випробування. Але доти — ми мусимо продовжити твою підготовку.
— Чому ти сам все не зробиш? Ти ж скрізь…
— Але я не людина, Дем’яне.
І співчуття, і розпач, а місцями здавалось, що Еміксу по-справжньому боліло. Хіба міг він навчитися людських почуттів за стільки часу? Це абсурд, в який би не повірив жоден вчений світу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан», після закриття браузера.