Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Каміла

«Угу. Чому не спиш?» - отримую відповідь.

   Звичайне повідомлення із декількох слів розливається щемливим теплом, якого раніше ніколи не відчувала. Заперечувати самій собі, що мене тягне до цього хлопця, наче потужним магнітом, більше не можу. І сил, аби відштовхнути і чинити опір, адже знаю, що у майбутньому нічого не буде, я не маю. У мене є майже чотири місяці. І якщо за цей час я матиму можливість відчути те, що бачила у фільмах – не опиратимуся. Зі своєю долею я змирилася давно, але від можливості відчути щось справжнє, нехай і ненадовго, відмовлятися не стану.

   Я не активний користувач у соціальних мережах, але, як постійно каже мама, статус змушує, тому намагаюся вести сторінку, розбавляючи її хоча б декількома світлинами на місць. Сторінка Адама  порожня, лише фото на аватарці - селфі у його звичному стилі: каштанове волосся, вкладене у стильну зачіску, на губах ледь помітна посмішка, чорний джемпер. Фото зроблене на фоні якоїсь набережної.

   Коли вночі нас застукали Ланові, які повернулися додому, мало не померла від переляку. Лише вдома зрозуміла, що Світлана зверталася до Адама. Отже, вони знайомі.

«Звикла прокидатися рано. А ти?» - повертаюся до повідомлення.

«Звик лягати пізно.»

«Які плани на день?» - приходить слідом.

«Першу половину дня проведу з мамою. Другу проведу з Гермесом. У тебе?»

«Першу половину проведу з подушкою. Другу – з тобою. Я спати. До зустрічі.» - додає підморгуюче емоджі з поцілунком та виходить з мережі.

   Відкладаю телефон та лягаю на ліжко, прикладаючи долоні до живота, у якому активно пурхають метелики розміром з гвинтокрил. Лишається тільки очікувати, що мама не захоче затягувати усі заплановані б’юті процедури та шопінг на довше, ніж планувалося.

   Приймаю душ, наношу макіяж та одягаюся. Спускаюся на низ. Мама снідає сьогодні сама, таке трапляється рідко. Зазвичай вони з батьком постійно разом.

- Добрий ранок, - сідаю за стіл, де на мене вже чекає вівсянка, яку терпіти не можу.

- Добрий. Пігулку випила? - нагадує знову. Ще й восьмої ранку немає, а мама, як зажди, з ідеально вкладеним волоссям, макіяжем та строгій сукні. Мені зовсім не хочеться такого майбутнього, де потрібно поводитися, як лялька, демонструючи аристократичні манери навіть за звичайним сніданком.

- Випила. Мамо, - намагаюся знову завести ту ж розмову, - у мене від них нудота.

- Можна потерпіти, - відкладає столові прибори та підіймає погляд, - або перейти на ін’єкції. До закінчення університету ніякої вагітності.

- Мам…

- Жодних заперечень. Ми з батьком розуміємо, що Давид – дорослий чоловік, який має потреби. Логічно, що задовольняти він їх має з нареченою, котра скоро стане його законною дружиною. Завтра запишу тебе до лікаря. Нехай замінить препарат.

   Господи… Від цієї розмови нудить ще більше, ніж від протизаплідних пігулок, які мене змушують пити з шістнадцяти років.

  Мовчки беруся за сніданок, поки мама знову не порушує тишу.

- Сьогодні у тебе примірка весільної сукні, потрібно встигнути підігнати розмір, аби все виглядало ідеально. Часу лишилося не так багато.

   Руки починають тремтіти. Я не хочу ніякої сукні, ніякого весілля, ніякого Давида… Єдине бажання – побачитися нарешті з Адамом, відчути його дотики та забути про все на світі.

   Та, як на зло, усе тягнеться неймовірно довго. Процедури дратують, а примірка сукні мало не доводить до істерики. Стримуюся, аби не сперечатися, адже це лише відбере час.

- У мене зустріч з Ольгою і організатором весілля, - ділиться планами про зустріч з моє майбутньою свекрухою, коли виходимо з весільного бутика, - ти далі куди?

- Поїду в комплекс. Візьму таксі.

- Ти надто багато часу проводиш з конем. Краще витратила б цей час на щось корисніше.

- Тато не проти, - я не згідна відмовлятися від єдиного, що роблю у цьому житті за власним бажанням.

- Водій тебе забере, - кидає на останок та зникає в салоні.

   Нарешті. Викликаю таксі та беру дві кави у найближчій кав’ярні, поки очікую авто.

   Усю дорогу вистукую нетерпляче ногою. Здається, що водій навмисне їде повільно.

   Коли нарешті під’їжджаю до воріт комплексу, відразу помічаю Адама біля воріт, який обпирається об них боком та щось гортає у телефоні. Підіймає голову, коли зачиняю дверцята автівки. На його обличчі з’являється знайома зухвала посмішка, від якої сама усміхаюся. Ми не бачилися декілька годин, але я встигла страшенно скучити. Долаю кілька кроків і опиняюся у міцному захваті, ледве встигнувши відігнути руку з холдером і кавою в сторону.

- Привіт, - шепоче в губи і накриває їх своїми.

  Тону у чуттєвому поцілунку, який розганяє тілом жар. Жадібно поглинаю кожне відчуття, кожен дотик, аби гріти себе спогадами, коли знову опинюся без нього.

- Привіт, - відповідаю так само пошепки, коли поцілунок закінчується. Відсторонююся та простягаю йому каву.

- Що там? Підпоїти мене вирішила? Затягнути у найближчу клуню та скористатися моїм безпорадним становищем? Я не проти, - грає бровами та відпиває. – Дякую.

- Клуню не обіцяю, але затягнути тебе на коня планую, - посміхаюся та йду вперед.

- Е ні, лише кави для цього мало. Я вмію сідлати лише того, що з металу.

- Тоді чому ти тут? Я знаю, що ти сьогодні не працюєш, - зупиняюся, повертаючи голову до нього.

- Скучив. За атмосферою, - обводить рукою простір. – І рудою наїзницею, - коротко цілує в губи та спокійно крокує далі, поки я намагаюся вгамувати серцебиття і дурну посмішку, яка розтягнулася на обличчі.

***

- Повторюй за мною, - роздаю інструкції, коли вивели зі стійл Гермеса і Луну, найспокійнішу кобилу, яка тут є. Адам попередив, що ніколи не їздив верхи, тому вибір коня для мене був очевидним.

   Одягаємо усі елементи екіпірування на коней. Адам терпляче усе повторює, запитуючи як називається кожен предмет. Не впевнена, що йому це дійсно цікаво, але мені приємний інтерес з його боку, тому з радістю відповідаю на кожне запитання.