Читати книгу - "Пазл"

— А як тебе звати? — спитала Хлоя.

— Рей Лепренс. Якщо хочеш, дам візитівку.

Він продемонстрував свою зіркову усмішку і покрокував перед усіма присутніми в самих трусах.

Грюкіт дверей змусив усіх обернутись ще раз. У глибині коридору з’явилася Наомі Фей.

Вона замкнула кімнату і поклала ключ до кишені свого білого халата.

— А ось і наше нестерпне дівчисько,— прошепотіла Хлоя Іланові на вухо.— Звісно ж, одягнене в лікаря.

Фей обмежилась простим «привіт» усім присутнім. Вона байдуже глянула на пару і підійшла до Ябловські.

— Тут можна щось перехопити?

— У нас тут чудове місце для сніданку — шинок шизофреніка. Подають психів на грилі, вівсянку з валіумом, але нічого більше. Дійсно, з їжі тут наразі немає нічого.

Він вийняв щось із кишені.

— Зате в мене є ось це. Оскільки на вас, дівчата, лікарняні халати, то, припускаю, у вас теж таке є?

Хлоя та Наомі Фей кивнули.

Обидві показали шприци, наповнені прозорою рідиною.

26

Четверо учасників у костюмах лікарів.

Троє у костюмах пацієнтів — Мокі досі відмовлявся одягти свій.

І чотири шприци, складені в ряд на кухонному столі.

Четвертий «лікар», Максим Філоза, вибрався зі своєї кімнати і приєднався до решти останнім.

Восьмеро учасників на місці. З порожніми шлунками і виразом стурбованості на обличчях, виснажених після безсонної ночі.

Хлоя зняла з голки пластмасову кришечку і вичавила крихітну краплинку рідини на стіл. Понюхала. На її думку, варіантів, що це може бути, чимало: заспокійливі, нейролептики, знеболювальні. В усякому разі, щось потужне. Сам циліндр шприца був не пластиковий, а скляний, як робили десять-двадцять років тому.

Гравець у квадратних окулярах, Вінсент Гайгекс, нервово перебирав свої карти Таро.

— Це може бути отрута. Хай там як, щоб ніхто не наближався до мене зі своїми голками. Ніхто.

— Пропоную одразу викинути їх у смітник,— сказав Мокі.— Не бачу жодної причини, чому у вас вони є, а у нас ні.

Наомі Фей узяла свій шприц і сховала до кишені. Ябловські одразу ж зробив те саме.

— Ні, якась причина є,— заговорила брюнетка з пірсингом.— Має бути. Я зберігатиму свій, поки не зрозумію його призначення.

— Його призначення? Для чого ще може слугувати шприц, наповнений якоюсь дивною речовиною, окрім як бути встромленим пацієнтові в дупу?

Ці слова належали білявому «пацієнту-серфінгісту», що сидів на столі склавши руки. Розкутому Рею Лепренсу.

Філоза промовив поставленим голосом:

— Постараймося заспокоїтись, гаразд? Ми всі опинилися тут у стресовій ситуації, у всіх нас була жахлива ніч, і через це ми зараз вкрай чутливі, щоб не сказати дратівливі. Усе це зроблено навмисне: ці костюми, записки, які ми знайшли в кімнатах, відсутність харчування — це додаткові елементи напруги, як і це жахливе місце.

Мокі запустив руку у дреди, відкидаючи їх назад.

— Ти думаєш? У мене таке враження, наче сюди от-от увірветься Джек Ніколсон зі сокирою і порубає нас усіх на шмаття. У цих коридорах навіть немає опалення. Якщо я не поїм упродовж наступних двох годин, я знепри­томнію.

— Я переконаний, що це вирішиться о 9 годині, коли ми зустрінемось з Гадесом у вестибюлі. Поки ми чекаємо, пропоную познайомитись. Мене звати Максим Філоза, мені майже тридцять років. Я працюю у Дефанс[14], у сфері безпеки інформаційних мереж, і, гадаю, по поверненні звідси я звільнюсь. На щастя, є як мінімум триста тисяч євро, не враховуючи лебедів, і вони будуть мої.

Він посміхнувся і витягнув із кишені карти Таро.

— Я знайшов у своїй кімнаті цих чотирьох вершників. Без сумніву, це через моє захоплення шахами і всім, що пов’язано з логікою, що, втім, не завадило мені вивчати тео­логію.

— Це про Бога і всяке таке? — запитав Мокі.

— Саме так. Але моя справжня фішка — розгадувати загадки. До речі, чи тут хтось знається на гаданні на картах Таро і зміг би пояснити мені, що означають ці вершники?

Ніхто не відповів. Тоді він кивнув на білявого «серфінгіста», який, своєю чергою, показав свої карти. Трійки.

— Я Рей Лепренс, тридцять чотири роки. Три — це кількість машин, які я куплю, якщо зірву куш. Одну для того, щоб вигулювати собак, другу — щоб кадрити дівчат, третю — щоб їздити на роботу. Я понад п’ятнадцять років продаю системи сигналізації, під час кризи бізнес пішов угору, і це круто. Десять років працював у Штатах, у районі Лос-Анджелеса, потім переїхав до Франції. На «Параною» мене вивів один хлопець, у якого я перевіряв сигналізацію. Геніальна дитина, аутист, він би точно потрапив сюди, якби не був таким малим. І аутистом…

— Зрозуміло,— сказав Ябловські.— Він працює, а ти пожинаєш плоди. Рей — це Реймонд? Знаєш, від окулярів для зору на голові — жодної користі. Гаразд, я Фред, мені два­дцять сім. Моя перша робота — дезінфекція таких місць, як це, зокрема від азбесту. А друга — ігри: покер і все, що може мати стосунок до…

— А я? Чому в мене ці карти?

Гайгекс підійшов до столу з похмурим обличчям. Він кинув на стіл чотири однакові карти, лицьовою стороною догори. Скелети з косами. Безіменні аркани. Смерть.

Мокі швидким рухом потер свої пухкі щоки.

— Моторошно, але це навіть круто.

— Тому що це здається «крутим» вам?

— Принаймні тепер ми знаємо, кого стосується принцип номер 2.

Що цікаво, із цього жарту ніхто не засміявся, особливо Гайгекс, який кинув на Мокі вбивчий погляд, після чого попросив усіх гравців показати їхні карти. У Фей п’ятірки, у Хлої сімки… Нічого такого ж нездорового, як його скелети. Він зібрав свої карти, акуратно склав їх до кишені і повернувся до свого кутка, приклавши кулаки до рота.

Обговорення продовжилось. Ілан спостерігав за обличчями, поведінкою. Він згадав слова Гадеса стосовно вкрадених листів та батькової карти скарбів: «Чи міг до вас проникнути хтось із конкурентів, щоб усунути вас зі змагання?»

Він одразу ж інтуїтивно відкинув причетність Мокі і Гайгекса, Хлоя поза підозрою, а інші? Фей, Ябловські, Філоза, Лепренс…

Дехто розповідав про те, як потрапив сюди. Втягнення у викрадення людини, поломка машини неподалік від дому сім’ї психів, втілення нічного кошмару… Різні історії та припущення стосовно гри розряджали обстановку, але лише зовні. Ілан тривожився. Через те, що пережив. І через те, що попереду. До того ж не було їжі, а це, щиро кажучи, недобрий знак.

Раптом із коридору пролунало довге несамовите виття сирени. Звук проникав у кожну щілину, наче потужна хвиля холоду. Ілан відчув, як по спині пробігли дрижаки. Звук був скрізь і водночас ніде. І він кликав їх, наче зловісний спів сирен, що захопили в пастку Одіссея.

Наомі Фей підвелась перша.

— Про вовка промовка. Гадаю, Віржіль Гадес чекає на нас.

27

—  Ми стирчимо тут уже більш ніж пів години. У мене таке враження, що Гадес ніколи не прийде.

Восьмеро учасників тинялись просторим вестибюлем, який, згідно з картою в руках Ябловські, являв