Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

— Так. Аристарх сказав: він був гладіатором.

— І тебе не здивувала така блискавична кар'єра? Із рабів у королі?

— Здивувала. Але не дуже. У моєму світі гладіатори теж повставали.

— Серйозно? — посміхнувся маг. — І як? Багато хто став королями.

— Взагалі то…

— А знаєш чому?

У відповідь я лише плечима знизав. Все ж таки книгу Джованьолі «Спартак» я в дитинстві читав, захлинаючись від захвату. Щиро захоплюючись мужністю фракійця. Який програв, за версією італійського письменника, не через брак розуму і мужності, а через мерзенну зраду.

— Тому що будь-який гладіатор, навіть наймайстерніший — одинак, — почав висловлювати свою думку маг. — Життя привчило його нікому не вірити. Будь-якої секунди чекати удару в спину. І навіть якби комусь вдалося зібрати цілу тисячу найкращих гладіаторів, то вони б ніколи не стали армією. До кінця залишаючись натовпом одинаків. Майстрів, так… Але жодній майстерності не встояти проти добре навченої фаланги. Де воїни довіряють товаришам своє життя, і вірять більше, ніж собі. Тож, лише трохи часу, і повстання циркових бійців приречене на поразку.

— Але Рудіан ...

— Я ж уточнив: зазвичай, — смикнув щокою маг. Певне, не звик, щоб його перебивали. — А коли прийшла смута, армії більше не стало. І кожен, з десятків королів та інших вельмож, що виникли за один тиждень, міг вивести в поле не більше півсотні воїнів. Цього достатньо, щоб тримати у покорі городян та селян, але замало, щоб розширювати володіння. Розумні голови це зметикували одразу. Дурням — дохідливо пояснили їхні ж сусіди. Сталося лише кілька незначних битв, які не мали істотного впливу на загальну картину. В основному, на рівні баронів, які вважали, що можуть утримати на пару сіл більше, ніж встигли зачепити відразу. І закінчилися тим, що їхні землі приєднали до інших фортець або міст. Після цього встановилося загальне перемир'я… Спершу натягнуте і хитке. А потім сусіди почали домовлятися, укладати пакти, шлюби. Союзи... І запанувала проміжна рівновага. Коли кожен робить все, що хоче, але тільки в межах своїх земель і не пхається в чужі справи. А тих, хто це правило сміє порушити — б'ють усі разом.

— Теж не погано.

— Але й не більше… — непевно смикнув плечем майстер Ігнаціус. — Тому що глухий кут. Така роздробленість не дозволяє розвиватися. Можливостей кожної, окремо взятої держави вистачає лише для забезпечення певного рівня життя, нижче якого — бунт і повалення правителя. А якщо раптом трапляються надлишки, то їх або ховають на чорний день, або на покращення війська.

— То ви, метре, імперець?

— Не скажу, що це найкраща з державних устроїв, але багато чого в ньому набагато ефективніше, ніж у тому випадку, коли для прийняття будь-якого рішення доводиться вмовляти кілька десятків не найрозумніших вельмож. Кожного з яких цікавить лише власна вигода.

М-да… Тут маг правий. Парламент будь-якої країни цьому найнаочніша ілюстрація. Єдиноначальність теж загрожує самодурством, якщо не пощастить з правителем, але стадо хитромудрих ослів і баранів, що давно втратили совість, і які щоразу виявляються у корита першими — набагато гірше. Ні, я не агітую за єдиноначальність і, тим паче, необмежену нічим диктатуру. Але історію не обдуриш. І, на жаль, поки населення країни з жителів не стане громадянами, освічений правитель, кращий за демократію. Краще два... Як у Спарті. Тільки без їхнього фанатизму з приводу «здорового» способу життя… Коротше, тут я готовий погодитись із сером Уїнстоном, але лише за наявності вже названої умови — коли громадська свідомість не лише проклюнеться, а й проросте.

— Але ми відхилилися від теми розмови… мій принц, — першим вирішив звернути з політичної теми метр Ігнаціус. — І дуже далеко. Я ж, для початку, лише хотів дізнатися про твої найближчі плани.

Цієї миті двері в світлицю прочинилися і в отвір сунулася насуплена голова лісничого.

— Гей, може, досить в таємниці бавитися? Це все-таки мій будинок, а не вежа Вищого чаклунства.

— До речі, про вежу… — зрадів я можливості не поспішати з відповіддю. — Чому б вам усім… окрім господаря сторожки, зрозуміло, не повернутись у Сонячний Пік? Після смерті короля там зовсім порожньо стало.

— Дякую, ваша милість!

Спочатку почувся радісний голос, потім Дженкінс влетів у кімнату, і тільки після цього в дверях з'явилася бочкоподібна постать капітана.

— Але ким?

— Звісно, ​​всіх відновлю на колишніх посадах. А розмір неустойки обговоріть із Аристархом. Якщо ви не проти.

— Вірою та правдою… — бухнув кулаком у груди Лавр Тулій. — До останнього подиху…

— … ворога… — закінчив я замість нього. — Краще, знищимо останнього ворога і залишимося живими. Ось тільки все доведеться з нуля починати. Нині замок абсолютно порожній. Навіть ворота нема кому відчиняти.

— За цим справа не стане, — ще більше випнув груди капітан гвардії. — Ігнаціусе, ти ще не всі сили біля горщиків витратив? Ні? Тоді відправляй мене до замку. І зосередься, щоб без дурних жартів! Як тоді, коли ти мене в столичний бордель закинув. Добре, мати Вірджинія ще не забула старого Лавра. А то б дівчата на весь Ковир виск підняли.

Метр навіть відповідати не став, тільки руками розвів і різко плеснув. Пахнуло свіжим вітром, а капітан гвардії зник.