Читати книгу - "Брутальний лікар"

— Дякую, я дуже зворушена й вражена. Але я не прийму ваш дарунок.

— Чому? Вам так необхідна нова машина. Ви постійно розриваєтеся між Жовквою і Львовом. Стара завжди на сервісі!

— Пане Іване!

— О, знову! Просто Іван. Ми ж домовилися!

— Послухайте, прошу вас! Я не можу, просто не можу прийняти такий дорогий подарунок.

— Ви мене цим ображаєте, Віко! Техпаспорт на ваше ім’я в бардачку. Я дуже засмучений вашою відповіддю.

— Пане Іване!

— Дуже шкода. Але назад авто я не візьму.

— Пане Іване! — намагалася вставити пояснення Вікторія.

— Гарного вам святкування. І задоволення від кермування.

— Я не сяду за кермо!

— Усього найкращого, — сказав він незадоволено й вимкнувся.

Вікторія видихнула. Їй була неприємна його настирна увага, а тепер усе ще й ускладнилося дорогими подарунками. Він її відверто купував. Точніше, хотів би купити. Як вийти з цієї ситуації, вона не знала. У всякому разі йому доведеться забрати авто. Ну, не буде ж воно там вічність стояти! Її думки перервав дзвінок від Мар’янки, яка також спішила з привітаннями. Інший, робочий, телефон теж почав дзеленчати…

Вечір вони із Сергієм провели в їхньому улюбленому ресторанчику, звідки відкривалася мальовнича панорама всього міста. Милувались одне одним, як молодята, на тлі львівського шарму. Того вечора вона залишилась у нього. Свобода тепер стала для неї дуже цінною: не хотіла відчувати жодного дискомфорту в житті. І присутність ще когось, хай навіть близького й коханого, видавалася їй грубим втручанням в особистий простір. А може, ще досі відчувала той бар’єр з минулого — вона не знала достеменно. Їй видавалося це цілком справедливим: жити так, як це було зручно їй, не створюючи нікому дискомфорту й не кривдячи найперше себе. А найзатишніше було вдома.

За тиждень вилетіли із Сергієм до Парижа. І не лоукостом, а звичайним рейсом від німецької «Люфтганзи». Напівпорожній салон літака, гарна музика — «Місячна соната» Бетховена. Напої і снеки за бажанням пасажира. Вікторії дуже подобалося те, що на ній відверто не економлять, хоча й звикла до уваги статусних чоловіків. Чого тільки Іванова витівка з авто була варта! Та для неї важило, що це робить саме той мужчина, який їй подобається, той, інший Сергій, якого тепер пізнавала.

Сергій внутрішньо торжествував, але намагався стримувати ці емоції. Надто складними були всі ці випробування для нього. Гортав сторінки свого щоденника, поки вона спала, розкинувши лискуче й гладке волосся по подушці, яку принесла стюардеса на його прохання. «Кохання — це страшенна сила. Я звик до гострих емоцій і зміни декорацій. Наче той парашутист, стрибаю і стрибаю — і хочу щоразу ще. Як наркоман, якому потрібна доза. Після трагічної загибелі моєї родини я зовсім утратив життєвий орієнтир. Не бачив більше жодної необхідності у творенні сім’ї. Це сталося випадково, коли моя дружина Світлана сказала, що вагітна. Я не дуже важив нашими стосунками до цього. Направду, я ані добрим чоловіком не був, ані батьком. Лише тоді, коли втратив їх, переоцінив усе своє життя і пріоритети в ньому.

Мої емоції щодо жінок завжди були гострими. Панянки мене приваблювали, як авто, на якому обов’язково хочеться проїхатися. І жодна з цих машин ніколи не була такою цікавою, щоб хотілося поставити її у свій гараж. Суцільні «лади», «шкоди», «пежо-рено» та інші, часом траплялися «ауді» та «бмв», але вона… Це «порше», яку я завжди прагнув мати. Мені раптово захотілося прокидатися щодня і знати, що вона моя назавжди, у моєму гаражі, тобто в моєму ліжку. Це моя друга велика любов після медицини. Неправда: це просто любов, і вона найголовніша. Я хочу разом із нею зустріти спільну старість, сидіти на терасі, загорнувшись у вовняні пледи, обійнявши її однією рукою і з келихом доброго вина у другій.

Дуже сподіваюся, що вона мені це дозволить, і так і буде. Вона стала трохи іншою після амнезії. Більш незалежною й обережною, у ній поселилася таємниця, яку вона знає, але, здається, свято береже. Це мене не лякає, навпаки, додає азарту. Я стільки вклав у наші стосунки й не відступлюся так легко». Загорнув записник і заснув також. До прильоту в Париж залишалося ще дві години.

Світова столиця моди й торгівлі зустріла спекотним сонцем та сюрчанням цвіркунів у зелені дерев. Здавалося, що десь поблизу плюскочеться море, так вогко й гаряче було довкола! А ще височенні араукарії, які вдома ростуть лише в горщиках, і нестримний людський потік довкола. Вікторію дивувала й тішила кожна агава на газоні чи в парку й кожен фікус величиною з дерево. А ще неймовірно піднесена атмосфера Парижа — люди барвисті й колоритні, такі різнокольорові, що почувалася блідим нічним метеликом. Виразний мультикультуралізм, усі ефектні й неординарні: з національними тюрбанами на голові та з об’ємними важкими намистами на шиях, із люлькою в зубах і з телефонами в руках, стильні, гарні!

Усе так красиво, як у кіно. Доброму французькому кіно із завжди наявним гумором і романтичним коханням, із веселими й легкими героями й тими самими мальовничими місцинами, що й у житті. Париж — це справжній знімальний майданчик без будь-яких декорацій. І, як і в кіно, але вже, на жаль, усюди повно поліції. Вона просочується поміж натовпами й сидить чи ходить — полює у звичному вбранні посеред звичайних перехожих. Агентів легко розпізнати по зосереджених обличчях, але вдавано-байдужих пересуваннях. Вони погано приховують зброю, що випирає з-під одягу, а можливо, й не приховують зовсім.

Довкола повно молоді й ефектних спортивних авто — жодних заторів і кількагодинного трафіку — усе, навпаки, спокійно та вільно, у такому просторі непомітно велелюддя. Почався час літніх відпусток, і місто помітно спорожніло.

Вікторія настільки захоплена всім довкола, що й словами не може передати. Здійснилася ще дитяча мрія — побачити цей оспіваний у книгах світових класиків романтичний Париж. Її все дивує і тішить: маленькі затишні кав’ярні з безліччю столиків на вулицях, довгі світлофори з натовпами барвистих пішоходів. Довгий вечір-ніч розпирає від грандіозних вражень і скаженого захоплення колишньою архітектурною величчю, масштабом, польотом фантазії, неземними талантами та багатством утілення. Як у Львові, співають, танцюють, малюють, сплять і сидять на кожному кроці — «жити тут і не творити —