Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

— Коли він торкнеться ним дракона — ф’ю, та й по всьому! 

— Атож, вони такі, — підхопив брат Придверник. — Дядько мій одного разу копнув ногою болотяного дракона — заскочив, як той жере гарбузи в нього на городі. Так ця тварюка йому ледь ногу не відгризла. 

Верховний гросмейстер зітхнув. Ще декілька годин — і вже не доведеться борсатися в цьому. Він лише одного не вирішив — відпустити їх (зрештою, хто б повірив їхнім оповідкам?) чи вирядити Варту, щоб заарештували їх, адже бути такими дурними — просто злочин. 

— Ні, — терпляче пояснив він. — Це я до того, що дракон зникне. Ми відправимо його назад. І не буде вже дракона. 

— А хіба люди нічого не запідозрять? — спитав брат Тинькар. — Їм не захочеться побачити, як скрізь розлетілися шматки порубаного дракона? 

— Ні, — переможно сказав Верховний гросмейстер. — Породження Зла миттю зникне від одного дотику Справедливого та Істинного Меча! 

Братство витріщилося на Верховного гросмейстера. 

— Принаймні вони в це повірять, — додав він. — А ми тимчасом можемо трохи підпустити чарівного диму. 

— Чарівний дим — це нам раз плюнути, — сказав брат Загребун. 

— І не буде порубаних шматків дракона? — трохи розчаровано перепитав брат Тинькар. 

Брат Дозорець прокашлявся. 

— Не знаю, чи зайде воно людям, — сказав він. — Якось надто гладенько все. 

— Слухайте, людям що завгодно зайде! — гаркнув Верховний гросмейстер. — Вони самі все побачать! Люди в такому захваті будуть від перемоги хлопця, що не стануть ні про що замислюватися! Повірте мені! А зараз… починаймо вже… 

Він зосередився. 

Так, уже легше. Щоразу це вдавалося легше. Він відчував пластинки луски і драконову лють, потрапивши у місце, де були дракони, і здобувши контроль. 

Це була справжня влада, і вона належала йому. 

— Ой, — скривився сержант Колон. 

— Чого ви такі ніжні? — бадьоро запитала леді Ремкін, вправно затягуючи пов’язку. Цей хист жінки її роду передавали з покоління у покоління. — Він вас ледь торкнувся. 

— І йому дуже прикро, — різко докинув Морква. — Покажи сержантові, як тобі прикро. Ну ж бо. 

— Уук, — сором’язливо промовив Бібліотекар. 

— Не пускайте його до мене, бо цілуватися полізе! — пропищав Колон. 

— Якщо когось хапають за ноги і починають гатити його головою по підлозі, як ви гадаєте, чи можна це вважати нападом на старшого за званням? — запитав Морква. 

— Я зі свого боку не висуваю жодних звинувачень, — поквапився сказати сержант. 

— Може, до справи? — нетерпляче втрутився Ваймз. — Ми маємо перевірити, чи зможе Еррол винюхати драконове лігво. Леді Ремкін вважає, що варто спробувати. 

— Це ви про те, щоб вирити глибоку яму з пружинними пастками, розтяжками, метальними ножами, битим склом і скорпіонами, щоб піймати злодія, капітане? — із сумнівом у голосі уточнив сержант. — Ой! 

— Так, і ми хочемо встигнути, поки запах не вивітрився, — сказала леді Ремкін. — Сержанте, ви вже великий хлопчик, не будьте дитиною. 

— Мадам, якщо дозволите мовити слово, я можу сказати, що залучення Еррола було чудовою ідеєю, — ввернув Ноббі, поки сержант червонів під своїми бинтами. 

Ваймз не знав, чи довго зможе терпіти сходження Ноббі на верхів’я світського спілкування. 

Морква промовчав. Він поступово приймав, що не є ґномом, але ґномська кров усе одно текла в його жилах, відповідно до славетного принципу морфічного резонансу, і запозичені гени підказували йому, що не все так просто. Знайти лігво, навіть без дракона в ньому, було доволі ризиковано. Але в будь-якому разі він не сумнівався, що якби воно було десь неподалік, він би щось помітив. Коли поряд багато золота, у ґномів завжди чухаються долоні, а він нічого не відчував. 

— Розпочнемо з тієї стіни у Затінках, — сказав капітан. 

Сержант скоса позирнув на леді Ремкін і відчув, що не може показувати страху, коли його підтримують. Натомість він обмежився запитанням: 

— А це розважливе рішення, капітане? 

— Звісно, ні. Якби ми були розважливі, то не служили б у Сторожі! 

— Це ж треба! Яка неймовірна шалена пригода, — зраділа леді Ремкін. 

— Міледі, гадаю, вам не варто йти, — почав Ваймз. 

— Називайте мене Сибіл, дуже вас прошу! 

— Бачте, у цього району погана слава. 

— Але я впевнена, що поряд із вашими людьми мені абсолютно нічого не загрожує. Побачивши вас, усі волоцюги мали б просто здиміти. 

«Дракони… — подумав Ваймз. — Щоб здиміти і не лишити по собі нічого, крім відбитків на стіні, волоцюгам достатньо побачити дракона». Варто йому було відчути, що інтерес чи завзяття згасають, він згадував ці відбитки, і йому немовби приском сипало за пазуху. Не можна, щоб таке траплялося. Не в його місті. 

Правду кажучи, Затінки не становили аж такої небезпеки. Переважна частина місцевої фауни рискала деінде в пошуках драконового лігва, а ті, хто лишився, чомусь не мали настрою влаштовувати засідки у темних провулках. Крім того, найкмітливіші зрозуміли: якщо наскочити на леді Ремкін, вона, мабуть, скаже їм підтягнути шкарпетки і не клеїти з себе дурнів, а голос її звучатиме так владно, що вони й незчуються, як виконають наказ. 

Стіни досі не позбулися, і моторошні фрески нікуди з неї не зникли. Еррол щось порознюхував, тюпцем пробігся з кінця в кінець вулички і заснув. 

— Шось пішло не так, — зауважив сержант Колон. 

— Але ідея гарна, — віддано сказав Ноббі. 

— Гадаю, дощ змив сліди, та ще й тут ходило чимало людей, — сказала леді Ремкін. 

Ваймз підхопив дракона на руки. Не варто було й сподіватися. Але в будь-якому разі краще робити бодай щось. 

— Повертаймося, — сказав він. — Сонце заходить. 

Назад вони йшли спокійно. «У Затінках — і то бояться дракона, — подумав Ваймз. — Усе місто тремтить, навіть коли його тут немає. Ще трохи — і люди почнуть прив’язувати до скель незайманих дів». 

Дракон — метафора паскудного людського існування. Якщо раптом вам недостатньо паскудно, прилетить величезна вогнедишна потвора. 

Ваймз витягнув ключі від нової штаб-квартири. Поки він колупався в замку, Еррол прокинувся і заскиглив. 

— Не зараз, — кинув Ваймз. 

У нього закололо в боці. Ніч ледь настала, а він уже почувався виснаженим. 

Поряд із ним розлетівся на друзки шматок черепиці, що впав із даху на бруківку. 

— Капітане, — прошипів Колон. 

— Що таке? 

— На даху, капітане. 

Щось у сержантовому голосі пройняло Ваймза. Там не вчувалося ані тривоги, ані страху, а лише тупий мертвотний жах. 

Ваймз підняв голову. Під пахвою в нього несамовито смикався Еррол. 

Дракон — справжній дракон — зацікавлено дивився вниз з-за стічної труби. Сама лише його морда була завбільшки з людину. Очі в нього були, як… Ну, як дуже великі очі. Червоні, мов жар, і сповнені такого розуму, який навіть не снився людям. Передусім цей розум був набагато древнішим за людський. Коли зграя вчорашніх мавп розмірковувала, чи прямоходіння стане їм у пригоді, цей розум уже цілу вічність пізнавав усі тонкощі лукавства і підступності. Цей розум ніколи не мав нічого спільного з мистецтвом дипломатії. Він його навіть не розумів. 

Цей розум не став би бавитися з вами у загадки. Натомість він знав геть усе про гонор, силу і жорстокість. За можливості він би спалив вам голову — просто через те, що йому це до вподоби. 

Зараз дракон сердився ще дужче, ніж зазвичай. Він відчував, як щось засіло по той бік його очей. Якась