Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Доти Синій не мав нагоди так довго сидіти сиднем, тож тепер із незвички розгубився від неробства. Уперше в житті він лишається сам на сам із собою: ні за що вхопитися, ніяк відрізнити одну мить від іншої. Він ніколи не роздумував про власний внутрішній світ — ​себто припускав, що той існує, але ті незвідані території лишалися темною загадкою навіть для нього самого. Скільки себе пам’ятав, він стрімко просувався поверхнею реальності, звертаючи на неї увагу лише тоді, коли треба було оцінити ситуацію, а тоді переходив до наступної. Світ його завжди тішив, він не вимагав від речей нічого, крім самого факту їхнього існування. Доти все так і було: речі існували, як яскраві карбовані обриси у денному світлі, чітко сповіщали про свою сутність, були собою, не прикидалися нічим іншим. У нього не було підстав спинитися і придивитися до них уважніше. Аж раптом у нього мовби відібрали світ, не лишивши натомість нічого, крім розмитої тіні на ім’я Чорний, і він ловить себе на тому, що обдумує речі, які раніше йому навіть на думку не спадали — ​і це починає непокоїти. Може, «обдумує» — ​це й перебільшення; істині відповідає скромніший опис (наприклад, «вдається до спекуляцій»). «Спекуляції» (від латинського «speculatus») — обчислення, слово пов’язане також зі «speculum» (дзеркало, бінокль). Роздумуючи, що там поробляє Чорний по той бік вулиці, Синій мовби дивиться у дзеркало, і замість спостерігати за іншим, ловить себе на тому, що спостерігає ще й за самим собою. Життя сповільнилося так стрімко, що Синій починає помічати речі, які доти лишалися поза його увагою. Наприклад, траєкторія світла в кімнаті; те, як сонце, що о певній порі відображається у снігу, освітлює дальній куток стелі. Стук серця, звук подиху, кліпання очей: тепер Синій свідомий цих дрібних подій, і хай би скільки він намагався їх ігнорувати, вони наполегливо зринають у голові, як бездумно повторювана знову і знову фраза без сенсу.

Синій починає снувати певні теорії про Чорного, Білого і роботу, для якої його найняли. Він виявляє, що вигадувати історії — ​це не лише спосіб згаяти час, а і втіха. Можливо, Білий і Чорний — ​брати, й на кону велика сума грошей: скажімо, спадок чи інвестований у партнерство капітал. Можливо, Білий хоче довести, що Чорний некомпетентний, а то і здати його у психіатричний заклад і допастися до родинних статків. Але Чорний надто кмітливий і заліг на дно, чекаючи, коли небезпека мине. Інша теорія Синього: Білий і Чорний — ​суперники, що мчать до спільної цілі (скажімо, розв’язку якоїсь наукової загадки), і Білий стежить за Чорним, аби той його не перехитрив. Іще теорія: Білий — ​агент-перекинець з ФБР чи іншої шпигунської організації, може, й закордонної, що веде власне розслідування, на яке начальство не конче давало дозвіл. Найнявши Синього, він і приховує стеження за Чорним від босів, і здобуває можливість далі виконувати свої прямі обов’язки. Історії нагромаджуються з кожним днем, інколи Синій повертається до давніших сюжетів, аби додати деталі, інколи починає з нуля і вигадує щось нове. Наприклад, про вбивства чи викрадення задля велетенського викупу. Із плином днів Синій розуміє, що список історій, які він може вигадати, нескінченний. Адже Чорний — ​така собі пустка, діра у фактурі світу, і заповнити її можна будь-чим.

Але зайвих ілюзій Синій не плекає. Він знає, що понад усе хотів би довідатися правду. Але водночас розуміє, що на ранніх етапах розслідування потрібне терпіння. Отже, він дедалі більше заглиблюється у справу і звикає до ситуації, до того, що, схоже, застрягнув тут надовго.

На жаль, його новонабутий душевний спокій час від часу порушують думки про майбутню місіс Синю. Синій сумує за нею, як ніколи, хоча й відчуває, що так, як раніше, вже ніколи не буде. Він не знає, звідки випливає це відчуття. Доки він думає лише про Чорного, цю кімнату і справу, над якою працює, то почувається відносно задоволеним життям, а ось щойно думки перекидаються на майбутню місіс Синю, його огортає щось на кшталт паніки. На зміну спокою приходить мука, він мовби провалюється в темну, як печера, порожнечу, звідки вже ніколи не вибереться. Він майже щодня бореться зі спокусою взяти слухавку й подзвонити їй — ​можливо, контакт розірве це прокляття. Але дні минають, а він не дзвонить. Це його теж непокоїть, адже він не пам’ятає, щоб колись так довго відкладав вчинок, якого так сильно прагне. Я змінююся, — ​каже він собі. Потрошку, поступово, але я вже не той, що був. — Це пояснення трохи підбадьорює, бодай на певний час, проте почувається він іще дивніше, ніж доти. Минають дні, йому дедалі складніше викинути з голови образ майбутньої місіс Синьої, особливо вночі, коли в кімнату прокрадається темрява, а він лежить навзнак із розплющеними очима й відтворює її тіло по шматочку, починаючи зі стоп і литок. Здіймаючись вгору ногами, стегнами та животом до грудей, щасливо блукаючи між м’яких округлостей, а тоді спускаючись до сідниць і знову піднімаючись спиною, він урешті доходить до шиї і звертає вперед, до кругленького розсміяного личка. Цікаво, що вона робить зараз? — ​інколи питає він себе. І що вона про це все думає? Але задовільної відповіді не знаходить. У випадку Чорного він може вигадати купу історій, що не суперечитимуть фактам, а ось коли мова заходить про майбутню місіс Синю, западає тиша, сум’яття й порожнеча.

Надходить час писати перший звіт. Синій собаку з’їв на таких текстах, вони завжди давалися йому легко. Метод такий: дотримуйся фактів, описуй події так, щоб кожне слово точно відповідало реальності, і не став зайвих питань. Слова для нього прозорі, мов великі вікна між ним і світом, і досі вони не затуляли виду, власне, він навіть не зауважував їхньої присутності. Ну, бувають такі миті, коли скло трохи брудниться, й тоді Синьому доводиться його протирати, але варто знайти правильне слово, як усе прояснюється. Спираючись на нотатки із записника, переглядаючи їх, щоб освіжити пам’ять і підкреслити найважливіше, він намагається скласти цілісну оповідь, відкидаючи пустоти й прикрашаючи загальну картину. У всіх звітах, які він писав дотепер, дії переважали над інтерпретаціями. Наприклад: суб’єкт пройшов від площі Колумба до Карнеґі-Голла. Ані тобі згадок про погоду, ані тобі опису дорожнього руху, ані тобі спроб угадати, про що суб’єкт думає. Звіти обмежуються відомими фактами, які можна перевірити, і за ці межі не потикаються.

Натомість, зіткнувшись зі справою Чорного, Синій усвідомлює всю складність свого становища. Записник у нього, звісно, є, ось тільки при перечитуванні він з прикрістю розуміє, наскільки бракує деталей. Слова не окреслюють факти, не надають їм ваги, а змушують зникнути. Такого із Синім ще не бувало. Він дивиться на вікно через дорогу й бачить, що Чорний, як завжди, сидить за письмовим столом. Чорний теж у ту мить визирає у вікно, і тут Синьому раптом спадає на думку, що на звичні давні процедури покладатися більше не можна. Ані докази, ані стеження, ані детективна рутина вже не мають значення. Але спроби уявити, що прийде їм на зміну, нікуди