Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Синій ставить на стіл друкарську машинку й намагається зібратися з думками, аби виконати поставлене завдання. Можливо, правдивий опис минулого тижня має містити всі ті історії, які він понавигадував собі про Чорного? Раз більше звітувати ні про що, то, можливо, фантазії бодай нададуть подіям колориту. Але Синій б’є себе по руках: ті ніяк не стосуються Чорного. Урешті, це ж не історія мого життя, — ​каже він собі. — Я про нього мушу писати, а не про себе.

Однак дивна спокуса нікуди не дівається, і Синьому доводиться поборотися з собою. Він повертається на самісінький початок і переглядає справу крок за кроком. Сповнений рішучості виконати належне, він ретельно складає звіт у старому стилі, підступаючись до кожної деталі так старанно, з такою дражливою точністю, що закінчує опус допіру за багато годин. Перечитуючи результат, він мусить визнати, що текст виглядає точним. То чому ж він невдоволений собою, чому його так непокоїть написане? Він каже собі: те, що сталося — ​насправді не те, що сталося. Уперше за його досвід написання звітів він виявляє, що слова не конче працюють, що вони можуть і приховувати те, що намагаються сказати. Синій обводить поглядом кімнату, зосереджуючись то на одному предметі, то на іншому. Побачивши лампу, він каже собі: лампа. Побачивши ліжко, каже собі: ліжко. Побачивши записник, каже собі: записник. Не годиться називати лампу ліжком, — ​каже він собі, — ​чи ліжко лампою. Ні, ці слова прекрасно допасовані до речей, які позначають, і вимовляючи їх, Синій відчуває глибоку насолоду, ніби щойно довів існування світу. Тоді він дивиться у вікно й бачить вікно Чорного через дорогу. Тепер там темно, Чорний заснув. У цьому і проблема, — ​каже собі Синій, намагаючись зібрати відвагу в кулак. Тільки в цьому, і все. Він там, але його не видно. А навіть коли й видно, все одно видається, наче світло не горить.

Він запечатує конверт зі звітом і виходить надвір, доходить до перехрестя і кидає лист у поштову скриньку. Може, я й не найрозумніший на світі, — ​каже він собі, — ​але роблю все, що можу. Роблю все, що можу.

Потім сніг починає танути. Наступного ранку сонце яскраво сяє, горобці цвірінькають на деревах, Синій чує, як солодко крапає з дахів, з гілок, із ліхтарів. Весна раптом видається близькою. Ще кілька тижнів, — ​каже він собі, — ​і кожен ранок буде такий.

Чорний користається погодою й вирушає на довшу, ніж доти, прогулянку, і Синій іде за ним. Синій тішиться, що знову рухається, і доки Чорний простує вперед, лишається тільки сподіватися, що прогулянка не урветься, доки він не розімне м’язів. Як і можна припустити, він змалку любив ходити, і його переповнює щастя від того, що ноги чвалають тротуаром, залитим ранковим повітрям. Вони рухаються вузенькими вуличками Бруклін-Гайтс, і Синій з надією відзначає, що відстань до дому Чорного тільки збільшується. А тоді у нього раптом псується настрій. Коли Чорний ступає на сходи до переходу через Бруклінський міст, Синій раптом вирішує, що той збирається стрибнути. Врешті так же буває. Чоловік виходить на міст, востаннє оглядає світ у серпанку вітру і хмар, а тоді стрибає, ламає кістки від удару об воду, калічить тіло. Синього аж нудить, він наказує собі не втрачати пильності. Він каже собі, що в разі чого полишить роль нейтрального перехожого і втрутиться. Він не хоче, щоб Чорний загинув, бодай поки що.

Минуло багато років, відколи Синій востаннє перейшов Бруклінський міст пішака. Востаннє — ​це з батьком, ще у дитинстві: цей спогад раптом зринає зараз. Він тримав батька за руку і крокував у нього при боці, ярусом нижче снували машини, він ще сказав батькові, що ті гудуть, як величезний бджолиний рій. Зліва — ​Статуя свободи; справа — ​Мангеттен, у ранковому світлі будинки такі високі, наче уявні. Його батько кохався у фактах і розповідав Синьому історії всіх статуй і хмарочосів, наводив довжелезні списки деталей (архітектори, дати, політичні інтриги), пояснював, що колись Бруклінський міст був найвищою спорудою в Америці. Старий народився у рік, коли міст завершили, і для Синього ці факти навіки пов’язані, ніби міст на якийсь спосіб увічнює його батька. Історія, почута того дня, коли Синій-старший ішов із ним додому по тих же дерев’яних дошках, на які він ступив зараз, йому сподобалася, і він її навіть запам’ятав. Історія була про Джона Рьоблінґа, архітектора мосту: він затиснув ногу між доком і паромом за якісь кілька днів після завершення планів і помер від гангрени менше ніж за три тижні по тому. Міг би й вижити, — ​пояснював Синьому батько, — ​але єдине лікування, яке він визнавав, — ​це гідротерапія, а від неї нема жодної користі. Синього вразило, що чоловік, який присвятив життя будівництву мостів над водами, які дозволяли людям не намокнути, вірив, наче єдине лікування полягає в зануренні у воду. Після смерті Джона Рьоблінґа посаду головного інженера посів його син Вашинґтон: це теж цікава історія. Вашинґтону Рьоблінґу був на той час тільки 31 рік, інженерного досвіду він не мав, як не брати до уваги будівництва дерев’яних мостів під час Громадянської війни, але він виявився ще блискучішим, ніж батько. Проте незабаром після початку будівництва Бруклінського мосту сталася пожежа, й він на кілька годин застряг у підводній кесонній конструкції. Після того страждав на тяжку кесонну хворобу, при якій у крові накопичується азот, викликаючи пекучий біль. Він ледь не загинув, на все життя лишився інвалідом і більше не полишав кімнати на горішньому поверсі у Бруклін-Гайтс, де оселився із дружиною. Звідти Вашинґтон Рьоблінґ з дня у день багато років спостерігав за просуванням будівництва у телескоп — ​щоранку відправляв дружину на будівництво із вказівками, малював детальні кольорові малюнки-пояснення для робітників-іноземців, що не володіли англійською. Вражає, що цілий міст буквально був у нього в голові: він пам’ятав усі його складові, аж до найдрібніших деталей із каменю і сталі. Хоча Вашинґтон Рьоблінґ так і не ступив на міст, той повністю містився в ньому, мовби за всі ці роки проріс у його тілі.

Синій згадує цю історію зараз, переходячи річку і не спускаючи ока з Чорного — ​згадує батька і дитинство у Ґрейвсенді. Старий його був копом, а потім і детективом у 77-му відділку. Життя в них, мабуть, було би непогане, якби не справа Руссо та куля, що прошила батьків мозок у 1927 році. Двадцять років тому, — ​каже він собі, і на нього раптом накочується обурення часом, який минає. Цікаво, чи існує рай, і якщо так, то чи зустрінеться він там із батьком після смерті. Йому згадується історія з одного з незліченних журналів, які він перечитав за цей тиждень, — ​нового місячника «Навмисне не придумаєш»; вона мовби випливає з інших думок, які щойно його навідали. Наскільки він пам’ятає, років 20–25 тому лижівника у французьких Альпах накрило лавиною, і тіло так і не знайшли. Його син, що був тоді ще геть маленьким, виріс і також став лижварем. Минулого року він, сам того не знаючи, поїхав кататися неподалік від місця, де зник його батько. Через повільний, але невблаганний