Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

де на нього чекала дружина, певна, що він уже не повернеться. Тепер Сірого звали Зелений, але Синій його все одно впізнав, адже останні три місяці не розставався з його фотографією і впізнав би будь-де. Виявилося, в того амнезія. Синій відвів Сірого додому, до дружини, яку той забув. Той і далі називав себе Зеленим, але жінка йому сподобалася, й за кілька днів він запропонував їй руку і серце. Так пані Сіра стала пані Зеленою, вдруге вийшовши за того ж чоловіка. Минулого Сірий не пам’ятав, ба більше, вперто відмовлявся визнавати, що чогось не пам’ятає, але це не заважало йому пречудово жити теперішнім. Сірий у минулому житті був інженером, а Зелений став барменом у барі за два квартали від своєї квартири. Розповідав, що любить змішувати напої й розмовляти з відвідувачами, іншої роботи й уявити собі не може. Я — ​природжений бармен, — ​сповістив він Бурому й Синьому на власному весіллі, і хто вони такі, щоб диктувати чоловікові, як розпоряджатися своїм життям?

Старі-добрі часи, — ​каже Синій собі, спостерігаючи, як Чорний по той бік вулиці вимикає світло. Отоді дивних поворотів і цікавих збігів обставин не бракувало. Що ж, не кожній справі судилося бути захопливою. Бувають чорні смуги, бувають білі.

Наступного ранку Синій, невтомний оптиміст, прокидається в доброму гуморі. За вікном на тиху вуличку сипле сніг, розмальовуючи все білим. Синій спостерігає, як Чорний снідає за столом при вікні і читає ще кілька сторінок «Волдена», а тоді відходить углиб кімнати й повертається до вікна у плащі. Ледве перевалило за восьму. Синій тягнеться по свого капелюха, пальто, шарф і черевики, поквапцем їх натягує й вилітає на вулицю менше ніж за хвилину після виходу Чорного. Вітру нема, так тихо, що чути, як сніг опадає на гілля. Перехожих нема, черевики Чорного лишили на білому тротуарі ідеальну вервечку слідів. Синій іде по сліду за ріг, а на наступній вулиці бачить уже й самого Чорного — ​той чимчикує, явно насолоджуючись погодою. Не так поводяться ті, хто намагається відірватися від хвоста, — ​думає Синій, — ​і, відповідно, теж стишує крок. За два перехрестя Чорний заходить у продуктову крамничку, ходить нею хвилин десять-дванадцять і виходить із двома важкими бурими паперовими пакетами. Не зауваживши Синього, який стоїть під дашком по той бік вулиці, він рушає власними слідами назад до Орандж-стрит. Запасся на випадок бурі, — ​каже собі Синій, і зважується відірватися від Чорного, щоб і собі зайти в ту ж крамничку і скупитися. Він доволі-таки певен, що Чорний прямує додому — ​якщо, звісно, це не підступ і той не збирається викинути продукти і втекти. Отже, Синій скуповує продукти, заходить у сусідній магазин по газету й кілька журналів, а тоді повертається до своєї кімнати на Орандж-стрит. І справді, Чорний уже сидить за письмовим столом перед вікном, пише щось у записнику, як і вчора.

Через сніг видимість поганенька, й Синьому непросто розгледіти, що відбувається у Чорного в кімнаті. Навіть від бінокля користі небагато. День похмурий, а за нескінченною завісою снігу Чорний перетворюється на розмиту тінь. Синій змиряється з тим, що чекати доведеться довгенько, і вмощується читати свої газети і журнали. Він — ​ревний читач «Справжнього детектива», й намагається не пропускати жодного номера. Раз з’явився вільний час, новий випуск можна прочитати уважно, аж до оголошень і повідомлень на останній сторінці. Коротка статейка серед розлогих оповідей про борців із гангстерами і секретних агентів зачепила якусь струну у Синього в душі, і навіть дочитавши журнал, він не може про неї забути. Виявляється, 25 років тому у ліску неподалік від Філадельфії маленького хлопчика знайшли вбитим. Поліція відразу ж взялася до роботи, але нічого не з’ясувала. Вони не те що підозрюваних не знайшли, а й навіть самого хлопчика не ідентифікували. Хто він такий, звідки походив, як опинився там, де опинився — ​всі ці питання лишилися без відповіді. З часом справа вийшла з активної роботи, і якби не патологоанатом, який робив розтин, то про неї взагалі забули б. Цей чоловік — ​звали його Золотий — ​став одержимий цим убивством. Перш ніж хлопчика поховали, він виготовив зліпок із його обличчя і кожну вільну хвилину присвячував цій загадці. За двадцять років він сягнув відповідного віку, вийшов на пенсію і віддався справі повністю. Але йому не щастило. Він тупцював на місці, ні на крок не наближаючись до розгадки. Стаття у «Справжньому детективі» інформує, що він оголосив нагороду у 2000 доларів кожному, хто подасть відомості про хлопчика. У журналі наведено зернисту ретушовану фотографію чоловіка з посмертною маскою в руках. У його зболених очах було благання. Синій ледве зумів відвести погляд. Золотий уже немолодий, боїться, що помре, так і не розкривши справи. Синього це розчулює. Якби його воля, він би все покинув і поїхав допомагати Золотому. Замало таких людей, — ​думає він. Якби хлопчик був сином Золотого, то все було б зрозуміло: проста і зрозуміла помста. Але ж хлопчик — ​цілковитий незнайомець, а отже, в цьому не було нічого особистого, ані тіні таємного мотиву. Оце Синього і зворушило. Золотий не хоче жити у світі, де дітовбивця лишився безкарним, навіть якщо лиходій уже давно помер. Він готовий покласти власні життя і щастя на вівтар справедливості. Тоді Синій певний час думає про хлопчика, намагається уявити, що ж сталося насправді і що той відчував. Тоді розуміє, що вбивця, напевно, один із батьків — ​інакше хлопчика б розшукували. Від цього ще гірше, — ​думає Синій, якого з душі верне від самої цієї думки; тепер він сповна розуміє, як Золотий почувався всі ці роки. Раптом він усвідомлює, що 25 років тому й сам був маленьким хлопчиком, і якби цей малий не загинув, то був би зараз такого ж віку, як Синій. Я міг бути на його місці, — ​думає Синій. Я міг бути на місці того хлопчика. Не знаючи, що ще зробити, він вирізає фотографію з журналу і приклеює до стіни над ліжком.

Так минають перші кілька днів. Синій стежить за Чорним, але майже нічого не відбувається. Чорний пише, читає, їсть, виходить на короткі прогулянки районом, здається, присутності Синього не помічає. Що ж до Синього, то він намагається зберігати спокій. Може, Чорний просто заліг на дно й чекає на слушну мить, щоб завдати удару. Синій діє сам-один і розуміє, що постійного спостереження від нього не чекають. Врешті-решт не можна стежити за кимось 24 години на добу. Ти ж мусиш спати, їсти, прати білизну і таке інше. Якби Білий хотів, щоб за Чорним стежили цілодобово, найняв би двох-трьох детективів, а не одного. Але найняв тільки Синього, а він не може зробити неможливого.

Та він усе одно починає хвилюватися, хай би що собі казав. Якщо за Чорним треба стежити, значить, це треба робити постійно. Неповне спостереження — ​це все одно що жодного. Синій доходить висновку, що все може змінитися за якусь мить. Варто на мить втратити пильність, поглянути вбік, почухати голову, позіхнути — ​й ось Чорний вислизає з-під нагляду і вчиняє той страшний злочин, який собі задумав. Та все ж такі миті — ​сотні й тисячі таких митей кожної днини — ​неминучі. Синього це непокоїть: хай би скільки він мусолив цю проблему, вирішення немає. Але тривожить його не