Читати книгу - "Чотири сезони"

Що сталося в моєму житті? А ви ще не здогадалися? Мене випустили, умовно-достроково. Через тридцять вісім років рутинних слухань і рутинних деталей (за ті тридцять вісім років на мені поставили хрест три адвокати) моє УДЗ нарешті схвалили. Напевно, комісія вирішила, що у свої п’ятдесят вісім літ я вже достатньо виснажений і не становитиму загрози для суспільства.

Документ, який ви щойно прочитали, я хотів був спалити. Бо ж тих, кого випускають за УДЗ, шмонають не менш прискіпливо, ніж «свіжачків». А мої «мемуари», окрім достатньої кількості динаміту, щоб забезпечити мені швидкий розворот на сто вісімдесят градусів і ще шість-вісім років за ґратами, містили ще дещо важливе: назву містечка, де осів Енді Дюфрейн. Мексиканська поліція охоче співпрацює з американською, і я не хотів, щоб моя свобода (чи небажання знищити історію, над якою я так довго й завзято трудився) коштувала Енді його свободи.

А тоді я згадав, як Енді в тисяча дев’ятсот сорок восьмому проніс у тюрму п’ятсот доларів. І так само виніс із тюрми свою історію про нього. Щоб убезпечитися, ретельно переписав кожну сторінку, де згадувалася назва Зихуатанехо. Якби папірці знайшли під час «зовнішнього обшуку», як це називають у Шенку, мене б розвернули на сто вісімдесят… зате лягаві шукали б Енді в Перу, у приморському містечку Лас-Інтрудрес.

Комісія з УДЗ знайшла мені роботу «асистентом на складі» у великому «Фудвей-маркеті» у торговельному центрі «Спрус-мол», що в Південному Портленді. Тобто став я ще одним пристаркуватим пакувальником. Пакувальники, знаєте, бувають двох видів: старі й молоді. Ні на тих, ні на тих ніхто ніколи не дивиться. Якщо ви колись скуповувалися у «Фудвеї» «Спрус-молу», то я міг підносити вам пакети до машини… але скуповуватися там ви мали в березні-квітні сімдесят сьомого, бо саме стільки я там пропрацював.

Попервах я думав, що не вийде в мене жити на волі. Я вже описував тюремне суспільство як зовнішній світ у мініатюрі, одначе гадки не мав, у якому темпі всі рухаються на волі, з якою швидкістю люди рухаються. Вони навіть говорять швидше. І гучніше.

І то було найважче з усього, до чого я мусив пристосуватися. Я й досі до цього не звик… навіть близько не звик. От, наприклад, жінки. Сорок років я ледве усвідомлював, що вони – це половина людської раси, аж тут зненацька виявилося, що я працюю в магазині, де їх повно-повнісінько. Старі жінки, вагітні жінки у футболках зі стрілками, що вказують вниз, і написами «ТУТ ДИТЯТКО», худорляві жінки, у яких соски стирчать під футболками (у ті часи, коли мене посадили, жінку за такий вигляд могли заарештувати, а потім перевірити, чи в неї з головою все в порядку), – жінки всіх форм і розмірів. Я весь час ходив з напівстояком і кляв себе за те, що я брудний старий шкарбан.

Ходити в туалет, от у чому ще була заковика. Коли мені треба було піти (а поклик завжди виникав на двадцять п’ятій хвилині кожної години), я мусив боротися з майже всесильною потребою відпроситися в начальника. Знати, що я можу просто піти й зробити це в цьому сліпучо-яскравому вільному світі, – це одне, а пристосуватися всередині до цього знаття після всіх тих років, коли я мусив спитатися дозволу в найближчого вертухая, інакше ризикував на два дні загриміти в карцер за недогляд… то вже щось інше.

Мій шеф недолюблював мене. То був молодий чоловік, двадцять шести чи двадцяти семи років, і я бачив, що викликаю в нього огиду. Так ви гидуватимете улесливим, послужливим старим псом, який підповзає до вас на пузі, щоб його попестили. Господи, та я сам собою гидував. Але… припинити це ніяк не міг. Я хотів йому сказати: «От, юначе, на що перетворює тебе тюрма. Кожен, у кого є влада, стає хазяїном, а ти – для кожного хазяїна псом. Може, ти й розумієш, що перетворився на собаку, навіть у тюрмі, та позаяк усі на нарах – теж собаки, аж такого значення це не має. Має тільки зовні, за мурами». Але такому молодому, як він, я про це сказати не міг. Він би нізащо не зрозумів. Так само, як і мій офіцер з УДЗ, великий, грубувато-добродушний мужик, колишній офіцер ВМФ з рудою бородою-лопатою й чималим запасом польських анекдотів. «Реде, ти тримаєшся подалі від тюрми?» – запитував він мене, коли закінчувалися польські анекдоти. Я казав «ага», і на тому було все, до наступного тижня.

Музика по радіо. Коли я сів, великі гурти ще тільки-но ставали на ноги. Нині ж кожна пісня звучить так, наче вона про їблю. Так багато машин. Попервах у мене було відчуття, наче щоразу, як я перетинаю вулицю, моє життя опиняється в моїх руках.

Було ще багато всього – усе було для мене чужим і лячним, – але, може, ви зрозуміли, про що я, чи принаймні трохи вам стало ясно. Я почав подумувати про те, щоб утнути щось і вернутися на зону. Коли тебе звільнили під чесне слово, підійде будь-яка провинність. Сором таке казати, але я думав, чи не поцупити трохи грошей чи вкрасти якийсь товар у «Фудвеї» – та що завгодно, аби тільки вернутися туди, де тихо, розмірено й протягом дня тебе не чекають жодні несподіванки.

Якби я ніколи не знав Енді, то так би і вчинив. Але я все думав про нього, згадував, як усі ці роки він терпляче дзьобав скельним молотком бетон, аби втекти на волю. Я думав про це, і мені стало соромно, і я знову полишив свій задум. О, ви можете сказати, що в нього було більше причин жити на волі, ніж у мене, – він мав нові документи й багато грошей. Але, знаєте, це не зовсім правда. Тому що він точно не знав, що нові документи досі його чекають, а без нових документів гроші були б за межею досяжності. Ні, єдине, що йому було потрібно, – стати вільним, і якби я викинув псу під хвіст усе, що мав, то це було б наче плюнути в лице всьому, над чим він так важко трудився, щоб повернути собі свободу.

Тож я вирішив, що у свій вільний час автостопом їздитиму в маленьке містечко Бакстон. Було це на початку квітня сімдесят сьомого. З полів щойно почав сходити сніг, повітря потеплішало, бейсбольні команди вже зліталися на північ, щоб розпочинати новий сезон єдиної у світі гри, яку, я певен,