Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

двадцять дев’ять років. На той час диктатура вже зробилася менш суворою, були відновлені деякі політичні права, існувала програма амністування осіб, звинувачених у політичних злочинах, а цензура послабшала. І найголовніше: уряд дозволив опозиції перемогти на парламентських виборах 1982 року.

Річард став свідком вільних виборів. Народ відкинув військовий уряд та його прибічників і віддав перемогу опозиційному кандидатові, але за іронією долі той помер, не встигнувши обійняти посаду. Встановлювати нову республіку й зміцнювати перехід до демократії випало недавньому віце-президентові Жозе Сарні[41], близькому до військових кіл землевласнику. То були чудові часи для такого політолога як Річард. Перед країною стояли численні серйозні виклики, вона мала найбільший у світі зовнішній борг, переживала часи застою, економіка була зосереджена в руках купки людей, а решта населення потерпала через інфляцію, безробіття, бідність і нерівність, що прирікали багатьох громадян на постійні злидні. Матеріалів для досліджень і статей, які він збирався друкувати, вистачало з лишком, однак — поряд із інтелектуальними викликами — Річард відчував сильну спокусу максимально насолодитися своєю молодістю в тому гедоністичному середовищі, де опинився.

Молодик оселився в студентському житлі в Ріо-де-Жанейро, змінив різкий португальський акцент на милозвучний бразильський, навчився пити кайпірінью — національний напій з кашаси та цитрини, що опускався в його шлунок, мов кислотний акумулятор, і з певною осторогою поринув у гамірливе життя міста. А що найпривабливіших дівчат можна було зустріти на пляжах і танцювальних майданчиках, Річард вирішив плавати в морі й навчитися танцювати, бо доти не відчував такої потреби. Хтось порадив йому школу танців Аніти Фаріньї, до якої молодик записався, щоб опанувати самбу й інші модні ритми, але, як чимало білих людей, мав одеревіле тіло і надто боявся видатися смішним. Він був найгіршим учнем у школі, проте зусилля виявилися не марними, бо там Річард пізнав свою єдину любов.

Далеке африканське коріння Аніти Фаріньї проявлялося в її розкішному тілі — вузькій талії, міцних ногах та опуклих сідницях, що колихалися при кожному кроці несамохіть, без жодних намірів пококетувати з її боку. Музика й граційність були у неї в крові. У своїй школі танців Аніта сповна являла всю свою природну пишноту, проте поза уроками була серйозною, стриманою дівчиною й відзначалася бездоганною поведінкою та глибокою прив’язаністю до численної й гомінливої родини. Вона без фанатизму сповідувала власну релігію — суміш католицьких й анімістичних вірувань, присмачену жіночою міфологією. Час від часу зі своїми сестрами Аніта відвідувала обряди кандомбле — колись поширена тільки між чорношкірими, ця релігія африканських рабів поступово завойовувала послідовників серед білих, які належали до середнього класу. Аніта мала свого орішу[42] — покровителя, божественного проводиря в справдженні її долі: це була Єманжа[43] — богиня материнства, життя й морів. Кохана пояснила це Річардові єдиного разу, коли той супроводив її на обрядову церемонію, але він сприйняв її слова як жарт. Це поганство, як і чимало інших Анітиних звичок, здавалося йому екзотичним і чарівним. Вона тоді також посміялася, бо вірила наполовину; краще було вірити в усе підряд, аніж не вірити ні в що: це зменшувало ризик образити богів, якби ті існували насправді.

Річард переслідував її з несамовитою рішучістю, якої годі було сподіватися від такого розважливого чоловіка, як він, і врешті-решт домігся свого — одружився з Анітою після того, як здобув прихильність тридцяти семи членів родини Фарінья. Заради цього Річардові довелося, не розкриваючи мети, робити незчисленні візити ввічливості, під час яких його супроводив батько, який задля цього спеціально прибув до Бразилії, бо не годилося, щоб син відрекомендовував себе сам. Джозеф Баумастер був з ніг до голови вбраний у жалобу через недавню смерть Хлої, його коханої дружини, але в петельці його піджака червоніла квітка на честь синового сватання. Річард волів справити весілля в тісному колі, проте кількість самих лише родичів і близьких друзів Аніти перевалювала за двісті осіб. Гостями з боку Річарда були тільки його батько, його приятель Орасіо Амадо-Кастро, який несподівано прилетів зі США, й Марія Тереза Гуларт, яка з материнською ніжністю ставилася до симпатичного американського студента.

Усе ще молода й вродлива вдова президента, на двадцять один рік молодша за свого чоловіка, привернула загальну увагу, надавши вагоме сприяння Річардові перед потужним кланом Аніти. І саме вона розтлумачила молодикові очевидне: одружившись з Анітою, він водночас одружується з усією її родиною. Весіллям опікувалися не молодята, а Анітині матір, сестри та своячки — жінки балакучі й лагідні, які постійно спілкувалися між собою і до найменших подробиць були в курсі життя одні одних. Вони вирішували всі деталі — від меню до мережаної мантильї кремового кольору, яку Аніта мала напнути, бо та належала колись її покійній прабабці. Чоловікам у цій родині відводилася радше декоративна роль: вони здійснювали свою владу, якщо її мали, поза домом. Усі виказували Річардові таку сердечність, що той не одразу збагнув, що всі Фарінья ставляться до нього підозріло. Але це не дошкуляло йому, бо розділене з Анітою кохання було єдиним, що для нього насправді важило. Він не міг уявити, яку владу матиме родина Фарінья над його шлюбом.

Щастя подружжя зросло після народження Бібі. Донечка, як і сповістила Єманжа за допомогою пророцьких черепашок бузіуш, народилася на другий рік їхнього шлюбу й була таким неймовірним дарунком, що Аніту лякала ціна, яку могла зажадати богиня за це чарівне дитя. Річард сміявся з браслетів із кварцового скла проти вроків й інших застережних заходів дружини. Аніта ж заборонила йому хвалитися щастям: викликати заздрість було небезпечно.

Найкращими моментами тодішнього життя, які через багато років ще змушували прискорено битися його серце, були ті, коли Аніта з котячою благодушністю притулялася до його грудей або вмощувалася в нього на колінах, притиснувшись носом до Річардової шиї, а ще коли Бібі з материною зграбністю робила перші кроки й сміялася, виставивши напоказ молочні зуби. Ось Аніта у фартушку товче влітку овочі; ось Аніта у своїй школі вихиляється, наче вугор, під акомпанемент гітари; ось Аніта щось муркоче вві сні в його обіймах після кохання; ось обважніла Аніта з набубнявілим черевом спирається на нього, піднімаючись сходами; ось Аніта в кріслі-гойдалці з Бібі, яка припала до її грудей, тихенько співає, осяяна помаранчевим світлом надвечір’я.

Він ніколи не сумнівався, що ті роки були найкращими в Анітиному житті.

Лусія й Річард

Північ штату Нью-Йорк

Першу зупинку зробили через півгодини після того, як виїхали з Брукліна, на заправці, щоб купити ланцюги проти ковзання для «Лексуса». На «Субару» в Річарда Баумастера зимові