Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— Ач який швидкий!

— Швидкі бувають тільки спринтери, а я просто нещасний закоханий…

— З першого погляду?

— Чому з першого? З тридцять сьомого відвідання вашого прилавка і сорок п'ятого — вашого магазину. Ви знаєте, скільки у мене зібралося серветок і зубочисток на квартирі? Якщо у вас не буде виторгу, ми в кінці місяця можемо викинути увесь той товар і затулимо одразу всі культторгівські щілини.

Вона посміхалася.

— А ще в мене повний холодильник любительського сиру і ковбаси. Я беру їх у гастрономі навпроти, куди ви так часто забігаєте. Зайдіть до мене і пересвідчитесь. Боюсь, що ми з вами не зможемо з'їсти всі запаси навіть у два найближчі роки нашого знайомства.

— А я сиру не люблю!

— Я теж, але коли хочеш — мусиш.

Увечері Сідалковський підійшов до Айстри вдруге:

— Вас довго чекати?

— Поки не здам касу. Гроші люблять рахунок, — знизала вона плечима.

— А жінки — гроші,— додав він.

— Не всі! Чи ви по собі міряєте? — І кинула на нього такий погляд, ніби хотіла спитати: «А вам у мені що більше подобається: гроші чи я?»

Сідалковський відчув, що його карта бита. І остаточно в цьому переконався, коли якийсь піжон у чорному фраці з «метеликом» на шиї пройшов повз нього, як повз телеграфний стовп, звично перевернув на дверях магазину табличку, помінявши «Відчинено» на «Зачинено», і професійно цмокнув Айстру в щічку, хоч вона підставляла йому губи.

На душі в Сідалковського стало так, як у Ковбика в роті на другий день після перепою. Євграф вийшов з магазину з таким виразом на обличчі, з яким виходять полководці із зали після того, як підписали документ про повну капітуляцію, хоч тайкома ще мріяли про реванш…

До Сідалковського, здається, вперше прийшло справжнє кохання. І цим коханням була Айстра, яка рішуче не підпускала його до себе. Тим настирливіше тягнувся він до неї, хоч відчував, що втрачає свою звичайну сміливість, яка раніше в нього ще й перепліталася з нахабством (це він вважав за друге щастя). Тепер у Євграфа навіть уявлення про всі ці людські категорії помінялися. «Щастя, — думав тоді Сідалковський, — це коли вона хоче тебе, а ти — її…»

Він безтямно брів золотим берегом Матвіївської затоки, шукаючи тіні й відради. Повівав легесенький південний вітерець. У повітрі висіла густа спека, тягло на роздуми і лінощі. Хотілося гарячого півдня, тіні під реліктовими секвойями, білих кораблів на голубому рейді, золотого піску, блакитного неба і газованої води з малиновим сиропом…

І раптом — крик! Він нагадував крик чайки, в якої несподівано зламалося крило і вона каменем падала в море, благаючи порятунку. Сідалковський кинувся туди, звідки долинув до нього той відчайдушний зойк.

За кущами верболозу лежав акуратно складений, як на прилавку подарункового магазину, набір з легенької сукні, босоніжок, халатика, рушника і протисонячних модних окулярів у жовтій (під золото) оправі. А недалечко, приблизно за два кабельтових, як визначив на око Сідалковський, то щезала, то виринала голівка в голубій спортивній шапочці.

Сідалковський, згадавши перші свої спроби на морі, ще ті, які він робив у територіальних водах Одеси, будучи юнгою торгового флоту, миттю зняв із себе одяг, залишившись у трусах з генеральськими лампасами, і кинувся напереріз хвилям і крикові. Адже він безпомилково здогадався, що цей крик може належати тільки жінці, а повз них Євграф узяв за правило ніколи не проходити, навіть на глибині двох-трьох метрів.

Коли він підплив ближче і схопив потопельницю за якийсь (так одразу, та ще й у воді, не визначиш) предмет жіночого туалету, вона обійняла його за шию з такою силою, що він одразу збагнув: «Тільки смерть розлучить нас…» Його мозок запрацював, як ЕОМ у критичному режимі, і через секунду видав настанову колишнього інструктора по врятуванню потопаючих: «Якщо потопельник ухопився за вас обома руками і ви не можете відірватися від нього, негайно опускайтесь на дно». Сідалковський так і зробив, якими б міцними й ніжними не здавалися йому обійми незнайомої, але щасливішим він відчув себе тоді, коли ті обійми раптом розімкнулися…

Випливли на поверхню майже одночасно. Сідалковський побачив перед собою таке миле й таке перелякане обличчя, заради якого можна було б іще кілька разів опуститися туди, де раки зимують, але з умовою, щоб потім разом виринути.

— Тільки спокійно, — скомандував сам собі Сідалковський, підштовхуючи дівчину за те місце, яке французи називають «святковим лицем». — Страх у нашій справі — третій зайвий.

Уже на березі, знесилено мліючи у нього на руках, вона намагалася посміхнутися як своєму давньому знайомому. Але посмішка вийшла синя й мокра. Тепер, ступаючи по розпеченому піску, в якому можна було пекти картоплю по-козацьки, Сідалковський не боявся її міцних, хоч іще й холодних, обіймів. Він тримав її на руках і йшов з нею так гордо й переможно, ніби щойно виграв небачену досі битву із стихією.

Врятована важко зітхнула. Сідалковський, наслідуючи її, зітхнув так само — і цим, як йому здалося, усе сказав. Коли русява голівка трохи просушилася на сонці, а її власниця дійшла тями і ступила до Сідалковського, щаслива й усміхнена, щоб подякувати йому за порятунок, той сторопів: перед ним опустилася на коліна та, яка досі вперто не дарувала ні закоханих поглядів, ні навіть сподівань на них. Це була волошкова красуня з магазину «Школяр». На її обличчі цвіла така щира й така вдячна посмішка, якої культторгівці не бачили навіть після взяття місячного виторгу за один день.

— Ви мене не впізнали? Як вас звати? — поставила вона одразу аж два запитання.

— Сідалковський.

— Айстра! — подала руку «Школярочка». — Спасибі вам. Я готова розцілувати вас як свого рятівника.

— Прекрасна форма вдячності,— відповів Сідалковський. — Але оскільки ви не вказали конкретний час, коли саме відбудеться така приємна для мене церемонія, то я гадаю, — окинув поглядом порожній пляж Матвіївської затоки Сідалковський, — що це краще не відкладати в довгий ящик.

Айстра подарувала йому ще один вдячний погляд, який