Читати книгу - "Таємниця Крилатого Змія, Рене Дюшато"

— Ну й шик! — сказав В’юн. — І всі золоті! Та за кожного з цих краснів можна правити купу побрязкачів, а вони знадобляться нам, щоб вирятувати старого!

— Думаю, що краще їх не чіпати. У нас ще є дядькові гроші, їх цілком вистачить на мандрівку до Бедежюна. Продавати такі коштовні речі — значило б згаяти час, та ще й невідомо, чим воно б усе скінчилося. Залишимо тут ці скарби, нам вони зараз ні до чого. Важливіше знайти розрахунки Клемана Лотера.

Друзі знову відчинили скриню з паперами. Густий шар пороху свідчив про те, що її не займано десятиліття. П’єро, не читаючи, перегортав стоси, пожовтілі сторінки, сподіваючись узнати на них руку свого дядька, або ж хімічні формули… Але то були переважно офіційні папери й листи, написані дрібно й нерозбірливо.

П’єро облишив це марне заняття.

— Щоб ці папери проглянути, не вистачить і цілого дня. Краще зробимо так: уночі їдемо в Бедежюн. Я певен, там під наглядом Преміора тримають мого дядька. Якщо ж нас спіткає невдача, ми повернемося сюди і шукатимемо далі.

— А що, П’єро має рацію, — погодився В’юн. — Тільки давайте оглянемо все підземелля.

Тримаючи ліхтар, Бурлака пішов уздовж стіни й помітив низенькі двері, а за ними перехід. Друзі обережно рушили вперед, намацуючи руками стіни й уважно дивлячись на підлогу. Підземний тунель зміївся, і нараз мандрівники відчули, як в обличчя війнув теплий вітрець. Попереду пробивалося бліде місячне світло.

— Ми прийшли до виходу! — вигукнув П’єро.

Їм кортіло подихати свіжим повітрям. Перехід став такий тісний і низький, що довелося рачкувати. Нарешті вони досягли отвору і побачили внизу дорогу, що вела до замка Крилатого Змія. Крутий схил і зарості дикого чагарника утруднювали приступ до потаємного виходу і заступали його.

— Повернемося назад, — запропонував П’єро. — Було б небезпечно спускатися вниз, ми можемо кого-небудь зустріти.

Залишивши позаду довгий, низький коридор, вони знову опинилися під склепінням підземної зали, де стояли скрині, легко відшукали кручені сходи і піднялися нагору. Бурлака став на стілець, натиснув на похилену статую, і ляда зачинилася. П’єро поклав на стіл золоту медаль і маленьку фігурку ацтекського ідола:

— Оце частина скарбів Жекера!

— Що воно за Жекер? — запитав В’юн.

— Мені якось розповідав про нього дядько. Це чоловік, що збудував оцей замок. Вія забагатів на війні в Мексіці, кажуть, що привіз звідти повні скрині золота. Потім його розстріляли комунари…

— Ясно, в тій кімнаті із скринями хтось уже був, — сказав В’юн. — Злодії, безперечно, поцупили скарби.

— Не думаю. Чому ж тоді лишилися золоті статуетки, що їх ми бачили годину тому? Гадаю, що Жекер власноруч перевіз свої коштовності і заховав їх в іншому місці.

Збуджений П’єро знову пішов у підземелля — порпатися в паперах. Була одинадцята година. Бурлака лишив ляду відчиненою.

Бурлака спустився в гараж й оглянув машину. В’юн ще раз вивчив карту, шукаючи найкоротший шлях до селища Бедежюн. Закінчивши огляд, Бурлака повернувся до свого друга і поклав руку йому на плече.

— В кожному разі, В’юне, — почав він, — я гарантую вам усім добрячий обід в першому ж заїзді та яєчню. Кроля під соусом із справжнім салатом… Годі вже тих остогидлих консервів!

…У цей час у лісі Преміор подивився на годинник і промовив до своїх супутників:

— Зараз північ. Час обкладати барліг, ходімо!

Преміор розмовляв російською мовою. Коли б власник ресторану “В Івана Великого” був цієї ночі в морванському лісі, він би з подивом упізнав серед супутників Преміора своїх учорашніх клієнтів. З ним було десять чоловік, і більшість із короткими автоматами, за прикладом своїх американських колег — гангстерів.

Вони обережно просувалися вперед, оточуючи замок. Невдовзі Преміор уже стояв перед масивними дубовими дверима, окутими бляхою. Він добре пам’ятав усі входи й виходи, бо чатував на Клемана Лотера тієї ночі, коли було викрадено винахідника. За цими дверима похилий коридор вів до просторого підвалу, куди можна заїхати четвернею коней. Праворуч од дверей вели нагору сходи до великої вітальні. Дивне розташування дверей і сходів вигадав сам Жекер, що завжди боявся замаху. Тепер друзі поставили у підвал свого “Мореля”.

Хвилину Преміор прислухався, приклавши вухо до дверей. Він почув приглушену й тиху розмову.

— Почали! — півголосом наказав Вандергольдів служник.

Схопивши автомат, він випустив довгу чергу у двері. Полетіли тріски. Другий бандит теж наставив зброю і короткими чергами, наче автогеном, почав краяти замок.

— Тепер уперед, разом!

Десять чоловік налягли одночасно. Двері розчахнулися, а відірваний замок упав на підлогу. Найманці Преміора, що були в бувальцях, кинулися по східцях нагору, тримаючи зброю напоготові…

…Перший постріл Преміора примусив здригнутися наших друзів.

— Бандити Вандергольда! — розпачливо скрикнув В’юн.

Одним стрибком парижанин підскочив до статуї і зачинив ляду.

— Тепер принаймні вони не знайдуть П’єро.

Бурлака згарячу вилаявся… Він пригадав, що півгодини тому поклав револьвери в машину.

Треба було негайно бігти по зброю. Він схопив В’юна за руку і кинувся до сходів.

У цю напружену хвилину вхідні двері навстіж; розчинилися під міцними ударами і друзі опинилися віч-на-віч із найманцями Преміора;, під дулами автоматів.

— Даремно чинити опір, мої любі, — спокійно промовив Преміор. — Ану, підніміть вгору руки, інакше я вас так начиню кулями, що вас доправлять не в морг, а на перетопку.

Опиратися було безглуздо. Двоє друзів підняли руки вгору.

— Тепер задкуйте в кімнату. Підемо і поговоримо ладком.

Друзі слухняно виконали наказ. Преміор звелів їм сісти, а сам умостився в кріслі і не поспішаючи запалив сигару.