Читати книгу - "Загальний аналіз (збірник)"

померла – точнісінько, як усеблага богиня Фака. Але породила вона, вже помираючи, дитину Кнєзеві. Дитину пізню, довгождану, хоча й незвичайну. Мала дівчинка два тулуби, від пуповини починаючи, дві голови на двох осібних шиях, по парі рук, а при цьому лише одну пару ніг. Роздвоєну дочку новонароджену одразу Кнєзеві не показали: так він уже був приголомшений смертю дружини. Лише пізніше люди повідомили йому звістку сю несподівану, дочекавшись, як заспокоївся вдівець, як відпив і відстогнав кілька днів із похмілля. Вразився Кнєзь дочкою-потворкою, та не відіслав нікуди й утопити також не наказав. Після Спалахів часом такі діти незвичайні де-не-де народжуються, і тоді з ними саме так здебільшого чинять. Та Кнєзь, заспокоївшись, звелів няньок досвідчених для кнєзівни з міста взяти та й довірив їм дочку ростити-виходжувати.

І росте ото (чи – ростуть?) дівчина (чи – Дівчата?) за високим парканом, у величезному домі Кнєзевому. Отримали доньки два імені: одну нарекли піпсіколою, другу – Кукаколою. Бо дві голови, два обличчя маючи, вони й думки, і бажання вже мають роздільні, осібні. От тільки пересуватися, рухатися обидві дівчинки можуть тільки разом, на спільних своїх ногах. Важко це їм: одна хоче в двір бігти погуляти, а інша – у домі, у світлиці бавитися. То часом стане (чи – стануть?) посеред світлиці й плаче (плачуть) гірко-прегірко. Як зовсім малі були, то й обличчя не раз одна одній до крові, посварившись, роздряпували, не маючи змоги втекти одна від одної. Таки тяжко це – Вище пояса мати сестру, а нижче пупця бути єдиною з нею істотою. Батько Кнєзь теж бачить, як його доньки улюблені, воєдино зліплені, страждають, та й не знає, чим ті страждання полегшити. Звісно, ні з якими іншими дітьми зроду піпсікола й Кукакола не бавилися, чи й підозрюють вони про їхнє, інших дітей, існування. Але й на прикладі дорослих вони теж могли свої висновки зробити. Хоча як зовсім іще малими були вони, то їм трохи няньки голови морочили: ото як виростете дорослими, то кожна матиме окрему пару ніг і гулятиме сама по собі, без сестри прирослої. Та вже років, певно, зо п’ять як не вірять дівчатка в ці розповіді. Доростаючи, почали вони розумнішати: вже менше й рідше поміж собою сваряться, частіше згоди доходять – чи то в двір іти бавитися, а чи в горниці залишатися. І на гриднів, котрі молодші, задивлятися почали. Усе ж таки дванадцять літ донькам минуло. Та й не погані вони собою. Якби не разом, а поодинці, то зграбненькі були б отроковиці.

Оце й зараз сидів Кнєзь на дзиґлику в кутку великої кімнати та споглядав-придивлявся, як то чотири няньки його доньок, в одне тіло закутих, лагідно милять, та ніжно змивають, та дбайливо витирають, та в сухеньке загортають. Тож коли гридні, зі страшною вістю прискакавши, до вікна руків’ями своїх трійчатих гарапників постукали, не одразу їм і відчинено було. Потім ще скількись там часу знадобилося, аби слугам розтлумачити, що звістка справді страшна, важлива і того гідна, щоби Кнєзя у вільний день потурбувати. Урешті вийшов він до гриднів, невдоволено суплячись – чи то вість погану передчуваючи, а чи просто від того, що й у вільний день володареві нема спокою. Вислухав мовчки, повернувся, нічого не сказавши, і пішов через дім до внутрішнього двору коня сідлати. Потім, так само слова не промовивши, разом із гриднями спустився узвозом до Ріки, на місце знахідки страшної, водою принесеної.

Підійшов він, спішившись, присів над водою, не зважаючи, що носаки дорогих сап’янців Ріка лизати почала, подивився на червоно-сині рештки нещасного Івашка, уже підбиті до берега, підвівся й кивнув Азар’янові, який віддалік уже давно стояв. Той підбіг до Кнєзя, і вони вдвох, нікого за собою не кличучи, пішли понад берегом, каменем вимощеним, якусь таємну раду радячи.

– Ти таке раніше бачив? – запитав Кнєзь, перериваючи нарешті свою довгу мовчанку.

– Та нікада в жизні… – Азар’ян, видно, чекав саме такого початку розмови, бо відповів неначе аж із готовністю.

– Зуби ж, зуби які це мусять бути… – У голосі Кнєзя забриніли нотки якщо й не страху, то легкого такого остраху. – Як мечем відрубано…

– Шо ж дєлать?.. – Азар’ян тупцявся з ноги на ногу, зазираючи у воду через Кнєзеве плече.

– Шо дєлать?.. – Кнєзь перевів свій погляд вгору-вниз на ріку, ніби пошукав когось поглядом. – Кирюху нада ждать. От не воврем’я пішов він, понімаєш, у низів’я.

– Тут с Кирюхой… – Азар’ян аж зам’явся, трохи аж ніби зблід, – то їсть з дєвкою його… Така історія… Вчора случилася…

– Розказуй-розказуй, – Кнєзь зціпив зуби, передчуваючи ще одну недобру вість, та, вислухавши до кінця плутану оповідь Азар’яна, аж пополотнів: – Та ти шо! Ти представляєш, шо нам тепер буде! Він же ні перед чим не остановиться. Він же…

Азар’ян чомусь не дуже переймався з цього приводу:

– Так хіба ж то не ви, Кнєзю, розпорядження віддали строго-настрого карать тих, кого в растаман-траві застануть? А моє діло маленьке, я тільки ваш наказ виконував. Та ніхто й не бачив того, хіба шо волф якийсь, кажуть. Але його, того волфа, уже мої хлопці шукають. А як шукають, то й знайдуть, де б він не сховався. Так шо для Кирюхи треба придумать якесь розумне об’яснєніє, да й усе. Бо єслі ви вздумаєте йому правду розказать, то і я можу те саме зробити…

– Угрожаєш мені? – Кнєзь аж скипів, кулаки стиснув. – Тільки ж це ти дєвку потварив, сучий потрох! А я тобі такого приказа не давав!..

Азар’ян лише блиснув поглядом спідлоба й нічого не відповів. Крити було нічим. Тож він утягнув голову в плечі та сціпив щелепи, аж зуби скреготнули. Було зрозуміло, що Кирюха прагнутиме поквитатися з безпосереднім виконавцем злочину, а з володарем йому псувати стосунки сенсу немає жодного.

Кнєзь крутнувся на каблуках своїх сап’янців. Його очі виражали думку, тож він також потамував свою злість і сформулював цю думку миролюбнішим тоном:

– Ти ще, ето… Пошли хлопців своїх двох-трьох, нехай проїдуть трохи туда, уверх за течією. Подивляться, шо воно. Може, найдуть чого. А як вернуться, нехай доложать!..

Дещо заспокоївшись, Кнєзь зі старшим десятником ще трохи порадилися, ідучи