Читати книгу - "Фосфорна квітка"

налазили одна на одну. Поки що жодне судно не могло вирватись із закутої в лід якірної стоянки. Господарями річки були довгоногі птахи, а діти перехилялися через кам'яний набережний парапет і кидали їм печиво та шматочки хліба. Над іншим берегом, ген-ген на захід поміж хмарами пливло сонце. Там була Франція, а за нею — Ла-Манш і Англія, а ще далі — материк «фосфорних квітів» і Ашфільдів, який ніколи не був йому батьківщиною.

У повітрі, у хмарах туману, що піднімався з річки, витанцьовували крихітні кришталики льоду, гнані, можливо, останнім холодним хлющем цієї зими. Вони в'їдалися в обличчя, викликаючи сльози. Едвардс відвернувся, бо змерз, і раптом побачив старого, що з пакунком газет під пахвою простував до нього від ресторану.

Що далі відходив він од центру, то похмурішими здавалися прибережні виярки, де розташовані були різні комори, склади дров і вугілля, заїжджі двори й напіврозвалені будинки казармового типу. Набережна тяглася повз заводські мури й цехи з покритими сажею вікнами, повз бараки, трансформаторні станції й естакади. Едвардс побіг далі й раптом зупинився перед муром ланцюгового заводу Бланка. І варто було лише глянути (уже вкотре!) на понуру вивіску з прізвищем власника, як ноги понесли його до будинку Вундервальда. Такої мети, власне, Едвардс перед собою не ставив, бо взагалі не мав ніякої мети. Але він мусив попрощатися з цією незвичною людиною, яка збентежила його й ошукала. Можливо, що він і сам був би не проти стати митцем, таким, що в годину злого натхнення намалював би у вигляді Мони Лізи посланку Гінцпетера чи Бланка, або таким, який написав би книжку про те, як важко на цій землі знайти країну, місто чи бодай чотири стіни, де можна було б уберегтися від отруйного духу газу й «фосфорних квітів».

Едвардса не здивувало, що він застав у Вундервальда Маргрет. Вона лише запитала про Сару, яка теж кудись непомітно для всіх зникла.

— Дзвонив Гінцпетер, він її розшукує, — сказав Вундервальд. — Ці розшуки та винюхування і справді поступово починають діяти на нерви. Для чого нам поліція, якщо вона ні до чого не придатна?

Виявилось, не лише поліція, але й газета «Нахт-курір» були поінформовані про те, що хотіла вивідати білява Ліза у підвалі Вундервальда. Художник сприйняв усе байдуже.

— Отаке стерво, малючка, хай би була краще застудила собі голу сідницю, а то, бач, я ще й опалення ввімкнув.

Зробивши ще кілька дотепних зауважень, художник замовк. Невдовзі після цього з'явився Гінцпетер, його нишпорки обшукали ще раз знизу догори ввесь будинок і знайшли лише щойно замурований куток у підвалі, де нібито був прокладений газопровід.

— А ось таким пальником Бунзена, якого тут було знайдено, можна здійснити й убивство, — сказав один із поліцаїв.

Інший заперечив:

— Його знайдено позавчора вранці, тоді ще Валентінер був живий.

— У нас є показання свідків, які ми одержали вчора вночі, — зауважив Гінцпетер і підійшов до дверей світлиці. — Якщо немає інших показань, то я обійдуся одним. З будинку поки що нікому не виходити!

— А я й не збираюся цього робити, незважаючи на позов про виселення, — спокійно проказав Вундервальд. — Я почуваю себе тут добре, а гостей я завжди радий бачити. І ви, комісаре, можете почувати себе гостем у моєму домі. З вами я, принаймні, знаю, на що розраховувати. Ви були запеклим членом гітлерюгенда, нині ж ви поміркований вояка. А я боюся лише вояк «холодної війни».

— Кого ви маєте на увазі? — запитав Гінцпетер. — Назвіть прізвище!

— Ашфільд, — сказав Едвардс і перезирнувся з Мар грет, яка вчепилася за його руку. — Це ж тоді Ашфільд дзвонив? Я можу в цьому заприсягтися.

— Це не той американець, відбиток черевика якого в нас є? — запитав один із поліцаїв. — Отой параноїк із Кендлерової клініки?

Комісар покрутив головою:

— Той, гарантую, не міг вийти з клініки.

Він глянув у вікно, примружив од сонця очі, кашлянув і вдав, ніби все це йому надокучило.

— Можливо, малючка каже правду, нібито вона щось вистежила, — подав, нарешті, він свій голос і підійшов упритул до Вундервальда. — Ця ділянка землі межує з бланківським підвалом, там є діючий газопровід, тому я й не сумніваюсь, що десь тут має бути відгалуження.

Він зиркнув з-під лоба на Едвардса й Маргрет, потім знову на Вундервальда та його сина, якого кілька годин тому випустили.

— Трубопровід з того боку щойно замурований, добре герметизований, — додав комісар. — Схоже, тут недавно хтось добре потрудився. — Його голова знову опустилася, він висякався в носову хусточку й прогугнявив: — Ви не скажете, хто б це міг зробити? Ми просунулися б на значний крок уперед, якби знали не лише те, хто потоптав сніг на вулиці, але й заліз із ногами тут у підвалі в порваний мішок із цементом. Можна оглянути взуття панів і дами?

Ніхто не поворухнувся. Гінцпетер пройшовсь кімнатою й оглянув підлогу. В деяких місцях на лінолеумі можна було побачити сірі смужки.

— Ні, — сказав Гінцпетер. — Ні, ні, все це не так просто. Завжди можна знайти ганчірку й повитирати все — так, це не проблема. Тепер я вам дам спокій. Вибачте, будь ласка.

Він уже стояв на сходах, але раптом повернувся назад і звернувся до Маргрет:

— Але в цьому разі так би й лишився нез'ясованим замах на ваше життя, ласкава пані. Хоча сліди в снігу вивітрюються, як і газ, що для декого виявивсь отруйним, але, незалежно від погоди, вистачить звичайного гіпсового відбитка, щоб визначити номер взуття й ким воно зроблене. — Він зиркнув на Едвардса. — До речі, made in USA.

Маргрет удала, ніби це її зовсім не обходить. Але Гінцпетер не відступав:

— Чи не належали ті черевики вашому чоловікові, ласкава пані?

— Мій чоловік уже давно надає перевагу німецькому взуттю, — рішуче заявила вона і вхопила Едвардса за руку, ніби й не було ні підозр, ні причин для розлучення, ні перспективи залишитися наодинці з порожніми полицями в шафах і порожніми стінами, без картин Вундервальда. — Усе-таки