Читати книгу - "Фосфорна квітка"
- Жанр: Детективи
- Автор: Еберхард Паніц
Ебергард Паніц (народився 1932 р.) — німецький прозаїк і драматург. Широку популярність йому принесли романи та повісті «Крістобаль і острів», «Сьоме літо», «Під деревами дощ іде двічі», «Сім пригод доньї Жуаніти», «Софія-грішниця», «Поразка Вікторії», «Льодовиковий період».
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ФОСФОРНА КВІТКА
Повість
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
З німецької переклав Віктор РЕВУХА
Перекладено за виданням: Eberhard Paniz. Phosphorblume. — Militarverlag der Deutschen Demokratischen Republik, Berlin, 1985.
1
Жахливе вбивство геть розтривожило місто Д. на Рейні. Прізвища Цахаріаса Вундервальда й Річарда Едвардса газети надрукували великими літерами, такого в житті обох ще не було. Хоча старий художник Вундервальд своїми картинами, фотомонтажами та карикатурами іноді й привертав до себе увагу окремих читачів, але то були або мистецтвознавці, або навпаки, люди, зовсім далекі від мистецтва. Він звик до постійного цькування, галереї і виставки були для нього закриті, преса замовчувала його, і якогось офіційного визнання він не мав. Лише вряди-годи спеціальні періодичні видання або журнали мод уміщували замітку про його творчість, згадували такі твори, які Вундервальд сам вважав другорядними, пробою пензля, художнім промислом, витівками, за допомогою яких мусив заробляти собі на життя.
Ще непомітніше для громадськості проходило донині життя Річарда Едвардса. Це був гарний сорокарічний чоловік, що дуже добре зберігся, народився він у каліфорнійському містечку Берклі, блискуче володів німецькою мовою й мав докторський ступінь. Едвардс був одружений з художницею — ученицею Вундервальда, жив у місті Д. вже три роки, швидко тут акліматизувався й часто бував серед художників. Едвардс непогано заробляв перекладами, а ще й викладав англійську мову, що дуже цінилось у ділових колах. Спочатку викладав на курсах, але швидко збагнув, що надто дешево править за свою допомогу адептам рейнської промисловості, які хотіли потрапити до вищого світу. Отож згодом Едвардс почав давати лише приватні уроки, беручи добру платню.
Вундервальда вважали смішним, напівбожевільним генієм і ніхто не сприймав його всерйоз, натомість Едвардса дехто переоцінював, особливо його зв'язки з напівофіційним перекладацьким бюро «Transatlantik Translations», заснованим якимсь Гаррі Ашфільдом. З цим американцем Едвардс колись багато подорожував, між іншим збираючи матеріал для книги з порівняльного мовознавства, однак тепер на запитання про ті мандри, наукову роботу й навіть уроки англійської він не любив розповідати.
І ось такий пихатий чужинець і естет несподівано заступився за Вундервальда, коли творчість художника дедалі частіше викликала скандали й нею вже почала цікавитися поліція. Це найдужче дивувало. Перед самими виборами кілька хлопців порозклеювали Вундервальдові політичні колажі й карикатури на стінах та афішних тумбах. Висміювалося все, що було дорогим і милим містерові Едвардсу й тим людям, із якими він спілкувався. Майже дружні стосунки обох чоловіків, терплячість і раптова запобігливість американця до Вундервальда навряд чи можна було пояснити впливом на Едвардса дружини Маргрет і його дилетантським захопленням мистецтвом.
В усякому разі ще в листопаді й грудні минулого року подружжя Едвардсів чи не щовечора бувало у Вундервальдовій майстерні. Не зіпсувались їхні стосунки навіть тоді, коли на адресу художника почали надходити судові повістки й анонімні погрози. Кілька разів Едвардс власноруч брався витирати червоні літери, які ночами хтось вимальовував пульверизатором на Вундервальдовому будинку: «Якщо жартун помре, то буде дощ», німецьке «реген» чомусь асоціювалося зі словом «Рейган».
2
Однак дощу не було, зате в січні довго лютували морози. Серед криг застрягали кораблі, бракувало вугілля, рідке пальне подорожчало, усього стало обмаль. Електростанції працювали з перебоями, подача тепла в квартири й установи обмежувалася, то тут, то там на вулицях гасли ліхтарі й реклама. Власті навіть додумалися на якийсь час вимкнути електрику, обмежити на вулицях швидкість автотранспорту, запровадили вихідні без користування автомобілями. Паралізоване місто здавалось ніби після катастрофи.
Річард Едвардс був один у квартирі висотного будинку над самим Рейном, стояв біля вікна й дивився на нові прямі вулиці і рештки старого міста з бетонними балками й скляними клітками, що ввечері темними тінями бовваніли на тлі такого ж темного неба. Від Ашфільда Едвардс одержав американські газети й тепер знав, що там сталося: похолодання в прямому й непрямому розумінні цього слова. Він уперше відчув, що над його спокійним, зручним життям, якому начебто вже нічого не загрожувало, раптом нависла небезпека. Едвардс не зносив тиші, не зносив самотності, не любив насумрених годин з гнітючими роздумами про невтішну перспективу. Ще світилися вікна квартир, де-не-де мерехтіли барвисті телевізійні екрани. Однак що вони провіщали? Тільки-но він, здавалося, порвав з усім отим лицемірством, пияцтвом, з веселунами, апостолами умиротворення й панікерами, з беззастережною відмовою од здорового глузду й розумних рішучих кроків. Едвардс прикипів очима до синього миготливого вогника поліційного автомобіля, що з виттям гнав через міст. По той бік мосту мешкав Вундервальд, там були фабрики й вілли ще з часів грюндерства[1] — скам'янілі рештки того остогидлого світу, що вже ввесь потріскався.
Раптом задзвонив телефон. Едвардс лише тоді збагнув, що з ним дражняться, коли взяв трубку й назвав своє прізвище: сподівався бодай почути людський голос, хоча б звук, однак трубка мовчала. Едвардс не чув навіть власних кроків — ні на килимі в кімнаті, ні в коридорі, їх ніде не було чути в цьому розкішному футлярі.
Він подумав про Вундервальда, який ніколи не міг собі м'яко постелити й забезпечити своє буття. Едвардс відчув, що охоче перебрався б жити до нього. Художник займав колишню пекарню, яку переобладнав у майстерню з маленькою спальнею та кімнатою. На стінах були наклеєні малюнки й колажі з журнальних ілюстрацій, а також ескізи метушливого життя великого міста, яке він любив; скрізь люди, перевтілені в корів, півнів, бджіл та мурашок, дивну метушню яких митець ніби вгледів у ввігнутому дзеркалі. У закутку будиночка стояло кілька пляшок червоного вина, а поряд гримотів ланцюговий завод Бланка, який, звичайно, не мав перепочинку й нині, хоча була зима і протилежний берег Рейну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фосфорна квітка», після закриття браузера.