Читати книгу - "Дуже страшна історія"

А я був з ним не досить чуйний… Щоправда, я не виявляв брутальності. Але все-таки докоряв йому. А він сам на сам, зв'язаний і скуйовджений, з стільцем на спині, зустрівся в підземеллі з Племінником. Не кожен би на це зважився. Ось Покійник нізащо не пішов би! А я сам?»

На останнє питання мені важко було відповісти. І я, щоб не думати про це, ще раз глянув на Наташиного годинника. Минуло вже двадцять хвилин.

Це було жахливо… «По-перше, очевидно, загинув Гліб, — думав я. — А по-друге, до електрички залишається зовсім мало часу. І якщо ми запізнимося й цього разу, то не дістанемося додому вже до завтрашнього ранку. А як ми повідомимо про це батьків? Ніяк! По телефону подзвонити вже не зможемо: Племінника випущено на волю! Наші мами й татки просто загинуть. Не в прямому розумінні слова, а в переносному. Хоча деякі, можливо, і в прямому. Особливо мами! За татків я потерпаю якось менше. А де ночувати? Не підемо ж ми в гості до Племінника! Може, поїхати без Гліба? Ні, неможливо. Допомогти йому? Як?!»

— З Глібом щось сталося, — з погано прихованою тривогою сказав я.

— Це через мене, — сказала Наташа. — Я винна. Тільки я!.. В лісі, в темряві, під холодним дощем, вона, як і завжди, думала про справедливість!

— О, не картай себе! — вигукнув я пошепки, щоб не чули інші.

Вона з погано прихованим переляком відсахнулася від мене.

— Ти не винна, — вже спокійно, нормальним голосом сказав я. — Це ж я замкнув Племінника у підземеллі. Правда, я не мав іншого виходу. Отже, ніхто не винен. Таке є життя!

— Се ля ві! — вигукнув Покійник. Він любив устрявати в чужу розмову.

Оце «се ля ві» було відоме кожному першокласникові, але Покійник вимовив так, наче знав французьку мову. Взагалі, після втечі з «старої дачі» він посмілішав.

— Ще можлива погоня, — сказав я.

І Покійник одразу заговорив як звичайно.

— Яка?

— Племінник!.. Ну, а якщо Гліб не повернеться, нам доведеться визволяти його!

Покійник замовк.

«Що ж робити? — міркував я. — Чи не піти в розвідку? Але тоді ми напевне запізнимося на електричку. Так, так, так… Де ж вихід? Може, мені самому залишитися, а всім мчати на станцію?»

Я запропонував це. І, затамувавши подих, чекав відповіді: залишатися самому все-таки не дуже хотілося.

— Давай удвох, — запропонував Принц Датський.

— Нехай жінки їдуть! — вигукнув я. Глянув на Покійника й додав: — І ти з ними.

Покійник не заперечував. Але Наташа не погодилася:

— Ще залишаються хвилини. Кілька хвилин… Почекаємо. Самого я тебе не залишу.

Мене! Самого! Хоч і Принц також хотів залишитися… Вона сказала про мене самого! Якби це було не в холодному лісі, а в якійсь іншій обстановці, я б, напевне, вмер від щастя. А так я залишився жити.

Хоч наступної хвилини могло видатися, що всі ми вмерли. Усі п'ятеро! Тому що ми затамували подих, прислухаючись до того, як чиїсь п'яти шльопали по калюжах і болоту. Вони шльопали дуже дзвінко… І ось з'явився Гліб. Точніше сказати, виник!

— Що у тебе в руках? — спитав я.

— Черевики… Щоб не падати… Швидше! Швидше… Погоня!

— Де?!

Ми помчали!.. Але, навіть задихаючись від бігу, я все-таки умудрився спитати Гліба:

— Він?

— Так… Дуже дякував…

— Дякував?

— Авжеж… Дуже хотів… Мене до станції… А їх, каже, уб'ю! Ну, я й… Поки він плащ…

Гліб, як завжди, не дотягував фрази. Але тут уже важко було його не зрозуміти: скільки він пережив!

«А все-таки, якби не він, взагалі б нічого не сталося! — знову стукала мені в голову на бігу вперта думка. — Виходить, все одно буде дорозслідування. Треба довести до кінця!..»

Гліб тепер був із нами, я вже за нього не хвилювався, і бажання забути все й простити кудись одразу щезло.

Так іноді бувало вдома зі мною… Якщо мама починала мене лаяти, я тікав і довго тинявся вулицями. Або сидів де-небудь у товариша. А коли повертався, мама знову бралася за мене. І тоді Костя по секрету мені говорив: «Поки тебе не було, вона хвилювалася й називала тебе ласкавими словами й ладна була простити… А от прийшов, заспокоїлася — і знову за своє. О жінки! Хто їх збагне?» Я не був жінкою. Але з Глібом у мене виходило так само, як у мами зі мною. Се ля ві!

На цьому мої роздуми припинилися. Урвалися… Тому що позаду ми почули тупотіння ніг. Важке, гучне…

— Це Григорій… — з жахом, задихаючись від бігу, а може, від страху, прошепотів Гліб. — Він вас… І тебе першого! Він обіцяв…

Я теж не мав сумнівів, що Племінник виконає свою обіцянку. І вб'є мене! Або принаймні відірве голову…

— Треба втекти від погоні! Встигнути! — скомандував я пошепки, щоб Племінник не почув мого голосу.

Покійник біг поперед усіх: він боявся найбільше! Але і я втрачав мужність.

— Швидше! Швидше! — гукнув я на повний голос. Шепотіти було вже ні до чого: Племінник напевне бачив нас. Його гаряче дихання було в нас за спиною.

Я озирнувся. Авжеж, це він! Племінник!.. Величезна темна постать з кожною миттю наближалася, наздоганяла нас…

«Все загинуло! Ми не подужаємо його, — майнула думка. — Але якщо навіть почнеться боротьба і ми несподівано візьмемо гору, переможемо його, електричка все одно за цей час пройде… Та ми й не переможемо! Жінки й Покійник відпадають. Залишаємося ми троє: Принц, Гліб і я. Але як ще поводитиметься Гліб? Невідомо. Адже це він все придумав!.. Все сталося через нього. Отже, можливо, в сутичку вступимо ми з Принцом удвох… Наташа, звичайно, кинеться мені на допомогу. Але я цього не допущу. «Рятуйся! Тікай!» — крикну я. І закрию Племінникові шлях