Читати книгу - "Дуже страшна історія"
- Жанр: Дитячі книги
- Автор: Анатолій Георгійович Олексин
Книги Анатолія Алексіна широко відомі юним читачам. Своєрідний стиль письма, невимушена розповідь, пересипана дотепами та жартами, вигідно вирізняють твори цього автора. Творчість А. Алексіна в 1970 році відзначена премією Ленінського комсомолу, а в 1978 році за твори літератури і мистецтва для дітей йому присуджено Державну премію СРСР.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ДУЖЕ СТРАШНА ІСТОРІЯ
Детективна повість, яку написав Алик Дєткін
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад в російської НАДІЇ ЛІСОВЕНКО
Малюнки АМБРОЗА ЖУКОВСЬКОГО
ВІД АВТОРА
Доля забажала, щоб я народився в сім'ї інженерно-технічного працівника, на самому початку другої половини нашого століття. Це була дружна трудова родина. Я був останньою дитиною в цій родині. Першою дитиною був мій старший брат Костя. Всього, виходить, було нас двоє. Тепер уже Костю важко назвати дитиною, бо він голиться і вчиться в університеті. Батьки наші зуміли дати своїм дітям добру освіту: Костя, як я вже сказав, студент, а я вчуся в шостому класі.
Ми з братом були зовсім різні на вдачу. Ми й тепер абсолютно різні, але я пишу «були», бо передмови «від автора» завжди пишуться в минулому часі, як спогади. Брат захоплювався технікою, а я полюбляв читати детективні повісті й романи. Ставши дорослішим, я раптом відчув потяг до творчості.
У мене не було старої няні, яка розповідала б мені в дитинстві казки і отак, потроху, привчила б мене любити літературу. Мама сама вела господарство, тому няні, та й хатньої робітниці у нас не було. Зате на мене, як на майбутнього автора детективних творів, величезний вплив мали мої батьки.
Коли я ще був у другому чи в третьому класі, мама вишила на торбинці для галош моє прізвище: «Деткин».
Це була звичайнісінька торбинка, але вона відіграла в моєму житті незвичайну роль! Доля забажала, щоб останні три літери стерлися, зникли: нитки подерлися чи то від часу, чи то через те, що торбинка правила мені за вірну зброю в коротких, але рішучих сутичках, що спалахували час од часу в роздягальні. Так чи інак, але від мого прізвища залишились тільки три перші літери: «ДЕТ…»
— Галоші ДЕТектива! — вигукнув один старшокласник.
З цього й почалося: мене прозвали Детективом. А коли б мама не вишила тих літер на моїй синій торбинці?..
Але позитивний вплив батьків був не тільки в цьому. Мама й тато часто забирали в мене засмальцьовані пригодницькі повісті й романи. «Шкода марнувати на це час!» — вигукували вони. А потім я знаходив свою книжку під подушкою у мами або ненароком помічав її в татковому портфелі. Таким чином я з їх допомогою зрозумів, що всі нормальні люди люблять читати детективні книжки, але багато хто любить таємно. А таємна любов, як відомо, найцікавіша й найсильніша!
Отже, я почав творити!.. Батьки були проти: «Шкода марнувати на це час!» Тоді я згадував усі відомі мені випадки, коли батьки виганяли з дому й навіть позбавляли спадщини майбутніх великих артистів, композиторів і письменників. Ці приклади вилинули на тата і маму.
— Гаразд, — сказав тато, — коли тобі не шкода часу, який можна було б витратити на вивчення іноземної мови, на читання корисних книжок або, скажімо, на спорт, нехай буде по-твоєму! Але дозволь і мені звернутися до класичних прикладів…
Він дістав перший том зібрання творів Лермонтова, прочитав уголос два вірші й сказав:
— Ці вірші написав Михайло Юрійович, а точніше сказати, Миша в чотирнадцятирічному віці. Ти лише на півтора року молодший. Тільки на півтора! А коли врахувати, що діти тепер дорослішають значно раніше, то можна вважати, що ви — одного віку!
— Ну то й що? — спитав я.
— А те, — відповів мені тато, — що не можна виссати повість із пальця. Перш ніж сісти за стіл, треба вивчити людську вдачу. А сюжет? Його повинно підказати тобі саме життя!
Я почав вивчати вдачу своїх приятелів, сусідів, учителів. Але сюжету життя мені підказувати не хотіло. І раптом трапилось таке!.. Ніколи б я не зміг придумати історії, страшнішої за ту, яка сталася насправді і яку я всю розплутав від початку й до кінця, довівши, що Детективом мене прозивали не даремно!..
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
що в ньому ми знайомимося з героями повісті, не всі з яких будуть героями
Коли минулого року у нашому класі взялися створювати літературний гурток, ніхто й не уявляв, що може трапитися через це! Яка таємнича, моторошна подія станеться!..
Але я розповім про все по порядку, не забігаючи наперед, хоч мені й дуже кортить забігти. Ви легко зрозумієте мене, коли дочитаєте до кінця…
Отже, все почалося рік тому під час звичайнісінького уроку, в звичайнісінькому класі. Це була кімната з чотирма стінами, що виходила двома своїми скляними вікнами просто у двір, а одним вікном — просто на вулицю.
Наш новий класний керівник Святослав Миколайович сказав:
— Всюди, де я був класним керівником, обов'язково працював літературний гурток. Тим більше повинен бути тут, у цьому класі, де вчиться Гліб Бородаєв!
Ми всі обернулися й подивились на останню парту в середньому ряді: там, нахилившись, сидів тихий Гліб.
Це була людина років дванадцяти. Ніжна, оксамитова шкіра його обличчя часто спалахувала рум'янцем. На зріст він був невисокий, учився посередньо й дуже любив собак. Кишені його звичайно м'ятих штанів завжди відстовбурчувалися. Досвідчене око завжди могло майже безпомилково визначити, що там — шматок ковбаси, або окраєць хліба, або сосиска. Гліб від кожного свого сніданку залишав що-небудь для собак. І собаки платили йому такою ж любов'ю.
Ми теж любили Гліба. Він був добрий не тільки до собак, а й до людей. Особливо якщо їх спіткає лихо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дуже страшна історія», після закриття браузера.